4. Діалог двадцять п'ятий

Американський авіаносець. Десь посеред Японського моря.

Удав стрибнув із гвинтокрила, щойно той торкнувся злітної палуби, – як завжди, не дочекавшись, поки лопаті зупиняться. Від люті його, здавалося, зараз розірве. Такі напади в нього траплялися, але потрібно було добряче постаратися, щоби довести Бена Сміта до сказу. Доктор Ренлі зміг. Тепер Удав мав намір сказати доктору Ренлі все, що думає про нього, про його авіаносець, про шантаж Північної Кореї зі звинуваченнями у випробуванні ядерної зброї. Це кліше зі звинуваченнями у ядерних випробуваннях, у випробуваннях хімічної зброї чи в тероризмі завжди працювало.

Люди вірили в злих терористів та в жорстоких диктаторів, хоча у випадку деяких країн на Землі-36 – недаремно. Частенько за цією ширмою приховували багато секретів. А ще змови, масонів та зелених чоловічків. На крайній випадок, Ілюмінатів і Ватикан. Часткова правда, часткова неправда, неправда-один, неправда-два, неправда-три з вкрапленням реальних подій. Використовували те, у що ніхто вже не вірив, те, над чим люди сміялися. Як і те, у що вірили, що вважалося сталим, очевидним, доказовим, до чого ставилися вкрай серйозно і захищали, навіть іноді – з агресією. Так упроваджувалося правильне, зручне для Ради Десятьох сприйняття світу. Вивчена безпорадність перед владою більшості… За тією владою приховувалися десятеро сторічних чоловіків.

Доктор Ренлі стояв у оточенні солдат. Їхні автомати були заряджені мармуровими кулями і капсулами з беладоною. Поруч із парапсихологом – Кларк у кайданках. На вилиці і підборідді психолога синці. Розгублений, злий і водночас наляканий англієць ніяк не міг оговтатися. Вчора американці викрали його з робочого кабінету, він навіть намагався опиратися, його побили, зламали ребро, закували й тепер тримали в якості заручника.

Апсу зачекав, поки гвинт гелікоптера замре, вийшов на палубу. Його яскраві сині очі були спокійні, наче морська вода навколо корабля. Зі співчуттям подивився на Кларка, посміхнувся, привітався. Усе розумів, усе бачив: і синець, і наручники, і дуло автомата, націлене в спину психолога – його друга. Жартома підняв руки – мовляв, здаюся.

«І знову тебе вітаю», – подумки мовив до Кларка древній бог.

«Я радий тебе бачити, навіть коли я в кайданах», – так само подумки відповів Кларк. Завдяки спілкуванню з Апсу він старів повільно, і у свої сорок п’ять років виглядав ледь на тридцять.

«Не вмієш ти битися, – посміхнувся Апсу. – Потрібно тебе навчити».

«Їх було п'ятеро», – пояснив Кларк.

Удав стрімко підійшов до доктора Ренлі, навис над ним із гидливим виразом на обличчі, наче хотів плюнути на лисіючий лоб космобіолога. Доктор Ренлі розгубився. Йому здалося, що англієць почне його бити.

– Докторе Ренлі! – замість вітання, дещо нервово, трохи підвищивши голос, мовив містер Сміт. – Вам що, робити нема чого? Навіщо цей цирк?!

– Що – навіщо? – пробелькотів спантеличений науковий керівник розуельської бази. – Про що ви, містере Сміте? – мимоволі почав виправдовуватись. – Рада постановила передислокувати об'єкт у Зону «П'ятдесят один» для подальшого дослідження, дотримання протоколу безпеки і припинення розповсюдження інформації, він надто вільно поводиться як на того, хто вдерся на нашу Землю без дозволу.

– Я вас попрошу не говорити мені ці дурниці, докторе Ренлі. Чому ви викрали мого психолога, навіщо перевозити Апсу з одного району Землі на інший? Навіщо, чорт би вас забрав!?

– Ми не закінчили дослідження, – пробелькотів космобіолог, – а психолог – він… Він заручник. Об’єкт непередбачуваний.

Удав ледь утримався, щоб не вдарити Ральфа Ренлі. Оговтався, зітхнув, наказав:

– Відведіть кораблі від берегів Північної Кореї і врегулюйте конфлікт. Дайте наказ показати нам наші каюти.

– А ви хіба залишитеся на кораблі, містере Сміте? – поцікавився Ральф Ренлі, незадоволений перспективою втратити першість у керівництві операцією.

– Так, – коротко відповів Удав, насолоджуючись тим, як гнів і розчарування відображаються на обличчі американця. – І зніміть, будь ласка, кайданки з мого психолога.

– А як же цей викопний? А якщо втне щось? – усе ще сперечався Ренлі.

– Я за нього відповідаю, – кинув Удав. Повернувся до Апсу, який стояв за його спиною, додав: – У межах відносності.

– Звичайно, – Апсу щиро посміхнувся.

Ренлі побачив знайомі ікла:

– Але в нас не залишається жодної можливості впливу на монстра!

– А ви навчіться довіряти монстрам, докторе Ренлі, – визвірився Удав.

З Кларка зняли кайданки.

Напруга перших хвилин зустрічі представників двох секретних організацій минула, тепер Апсу і Кларк змогли потиснути один одному руки.