Останні п'ятдесят кілометрів до марафонського бівуаку перетворилися на справжнє бойовище. Сонячне світло згасало, фарбуючи пустелю в багряно-криваві тони. А з заходу насувалася гігантська чорна стіна — піщана буря.
Ми наздогнали той самий білосніжний прототип Mini заводської команди, який ще вранці подав на нас скаргу комісарам. Вони йшли повільно, вирулюючи між дюнами, але як тільки ми спробували обійти їх ліворуч, їхній пілот агресивно хитнув машиною в наш бік, перекриваючи траєкторію.
— Вони роблять це навмисно! — закричала Таня, з люттю вдаряючи кулаком по панелі. — Вони не дають нам пройти, щоб ми втратили час і потрапили під бурю!
— Вони вважають, що якщо в них мільйонний бюджет, то їм належить уся пустеля, — здався мій голос. Я відчув, як усередині закипає холодна, неконтрольована лють.
— Не смій! — Таня схопила мене за рукав. — Якщо ти зачепиш їх — нас дискваліфікують без права апеляції!
— Якщо ми залишимося за ними — ми застрягнемо в піщаній бурі без зв'язку й техпідтримки! Регламент дозволяє контактну боротьбу при захисті траєкторії!
Заводський прототип знову перерізав нам дорогу, обсипаючи лобове скло градієнтом кам'яної крихти. Один із великих каменів залишив на нашому склі глибоку павутину тріщин.
Це було останньою краплею.
— Тримайся міцно! — гаркнув я.
Я не став гальмувати перед наступним віражем. Замість цього я переключився на передачу нижче й затиснув газ, направляючи наш сталевий силовий бампер прямо в заднє праве крило вилизаного заводського прототипу.
УДАР!
Гучний брязкіт зминаємого карбону й хруст пластику рознісся над каньйоном. Наш п’ятилітровий V8 просто виштовхнув Mini з траєкторії, як важкий танк. Заводський прототип розвернуло боком і знеслo в піщаний укос, де він безпорадно забуксував по самі мости.
— Єсть! — вихопилося в мене.
— Ти схибив глузд! — закричала Таня, хоча в її голосі чітко чулися нотки дикого захоплення. — Вони ж напишуть ще п'ять скарг!
— Нехай пишуть! А поки вони викопують свій мільйонний корч із піску, ми будемо на марафонському бівуаку!
Ми влітали на територію зачиненого марафонського табору саме в той момент, коли перші пориви піщаної бурі накрили пустелю. Видимість впала до нуля. Вітер ревів із силою урагану, збиваючи з ніг і засипаючи все навколо товстим шаром оранжевого піску.
Етап «Марафон» розпочався. Жоден механік, жодна сервісна машина не мала права заходити на територію табору. Наступні двадцять чотири години ми залишалися абсолютно одні — сам на сам із побитою машиною, темрявою та піщаною бурею.
Я заглушив мотор. У кабіні настав дивний, важкий спокій, який порушував лише дикий рев урагану за виконаними склом дверцятами.
Я зняв шолом і важко відхилився на сидіння. Таня зняла свій шолом, і її темне волосся розсипалося по плечах. Вона повернулася до мене. Її обличчя було мокрим від поту й бруду, але очі сяяли в темряві кабіни, наче два смарагди.
— Ти найнебезпечніший, найбожевільніший і найнекерованіший пілот, якого я коли-небудь зустрічала, — тихо мовила вона.
— Але ти все ще сидиш у правому кріслі, — посміхнувся я крізь сильну втому.
Таня мовчки дивилася на мене кілька секунд. Потім вона повільно простягнула руку, схопила мене за комір негорючого комбінезона й силою притягнула до себе...