Перший справжній марафонський етап починався ще до світанку. Пустеля зустріла нас крижаним вітром і темрявою, яку розрізали лише сотні світлодіодних балок бойових машин.
Наш оранжевий корч стояв у першій стартовій пачці.
— Сьогодні п'ятсот кілометрів безперервного пекла, — Таня підтягувала ремені безпеки, перевіряючи зв'язок із супутником. — Перша сотня — швидкісні гравійні плато, далі — феш-феш. Пилові пастки, де пісок як борошно. Якщо застрягнемо там — згорить зчеплення.
— Масло в лівій турбіні капає сильніше, — відповів я, спостерігаючи за датчиками тиску. — Доведеться доливати на кожній нейтралізації.
— Я взяла дві додаткові каністри в багажний відсік, — Таня поклала долоню на мою руку, що лежала на важелі КПП. Її пальці були холодними. — Працюємо спокійно. Без демонстративних стрибків. Мені потрібен цей фініш.
— Тобі потрібен фініш, а мені — перемога, — сказав я, зустрівшись із нею поглядом.
— Без фінішу перемоги не буває, глухий ти бовдур.
Маршал біля траси підняв зелений прапор. П'ять, чотири, три, два, один...
Я скинув зчеплення, і 5.0L Twin-Turbo V8 вистрілив машиною вперед.
Вже через тридцять кілометрів нас нагнала справжня пилова буря, створена вантажівками, що йшли попереду. Видимість впала до п'яти метрів. Наш лобовик миттєво вкрився шаром рудого пилу, а двірники лише розмазували його в брудну кашу.
— Ліворуч! Тримайся ліворуч! — закричала Таня, звіряючись із електронним компасом. — Ми відхилилися від треку на двісті метрів! Тут десь має бути каньйон!
Раптово з пилової завіси просто перед нашим носом виринула корма зупиненого багі. Я з усієї сили вдарив по гальмах, затискаючи гідравлічне ручне гальмо. Наш оранжевий корч розвернуло на триста шістдесят градусів, боком пронісши в кількох сантиметрах від палаючого колеса чужої машини.
Удар! Корч підскочив на базальтовому валуні, але втримався на колесах.
— Усі цілі?! — вигукнув я, вирівнюючи кермо.
— Я ціла! — Таня швидко оглянула кабіну. — Але в нас пробите переднє праве! Датчик показує нуль!
— Заміну робимо самі!
Ми вискочили з кабіни в ревучий пиловий хаос. Поруч на шаленій швидкості пролітали інші екіпажі, обсипаючи нас камінням. Я зірвав із кріплення пневмодомкрат, підвів його під раму, а Таня вже відкручувала гайковертом розпечені гайки пробитого колеса.
Ми працювали як один механізм: без слів, тільки жесткими, відпрацьованими до автоматизму рухами. За три хвилини нове 37-ме колесо було закручене, домкрат скинутий, а ми знову заскочили в кабіну, змиваючи піт із очей.
Таня подивилася на мене, важко дихаючи, її обличчя було повністю вкрите чорно-оранжевим пилом.
— Три хвилини сорок секунд, — сказала вона з викликом. — Непогано для «гаражної команди»?
— Відмінно для найкращого штурмана цієї гонки, — відповів я, вбиваючи першу передачу. — Погнали далі!