ЕПІЗОД 2: «ПРОЛОГ І ПЕРША ЖЕРТВА»

Сорок вісім градусів у тіні, але всередині нашої кабіни температура давно перевалила за шістдесят. Гаряче повітря з дефлекторів сушило очі, а від рвучкого реву двох турбін не рятували навіть щільні амбушури шоломофонів.

​— Через триста метрів — жорстке гальмування! Праве К2, не зрізай, там прихована промоїна! — закричала Таня в інтерком.

​Замість того, щоб скинути газ, я міцніше стиснув замшеве кермо й ледь притиснув педаль. Корч на швидкості під сорок кілометрів на годину влетів у піщаний віраж. Задня вісь пішла в занос, піднімаючи за собою десятиметрову стіну оранжевого пилу.

​37-мі колеса зачіплялися за випалений ґрунт, а гідравліка Reiger відпрацювала удар об приховану промоїну так м'яко, ніби ми переїхали звичайний бордюр.

​— Я ж казала — К2! — рявкнула Таня, схопившись за силовий поручень на двері. — Ти знову граєш у ралі-крос! Це пролог, тут визначають стартову позицію, а не розбивають машину!

​— Ми йдемо на шостий час серед усіх приватників! — кинув я, видивляючись крізь заплямоване мухами лобове скло наступну засічку. — Якщо не ризикнемо зараз — завтра стартуватимемо в самому хвості, за вантажівками, і ковтатимемо пил увесь день!

​Попереду в хмарі сірого диму замаячив білосніжний прототип однієї з заводських команд. Заводський трилітровий дизель потихеньку здавав: з-під його заднього бампера виривалися чорні клуби, а сама машина виляла по трасі, не даючи нам змоги для обгону.

​— У нього пробите ліве заднє! — швидко оцінила ситуацію Таня. — Він блокує траєкторію! Не лізь праворуч, там сліпий гребінь!

​— Якщо чекатимемо — втратимо двадцять секунд!

​Я вижав зчеплення, з хрустом увімкнув нижчу передачу й направив оранжевий ніс нашої машини прямо на піщаний насип праворуч від траси.

​Машину підкинуло. Ми на кілька секунд опинилися в стані невагомості. Крізь бокове скло я побачив здивовані обличчя французького екіпажу в білосніжному прототипі, які дивилися на нас знизу вгору. Наш V8 заревів на максимальних восьми тисячах обертів, і корч із гучним розкотистим ударом приземлився на піщану подушку за п'ятдесят метрів попереду суперника!

​— Боже божевільний! — видихнула Таня, швидко відновлюючи орієнтацію на карті. — Ми перелетіли засічку! Прямо за курсом — фінішний створ!

​Я вдавив педаль газу в підлогу, перетинаючи фінішні датчики на швидкості під сто вісімдесят кілометрів на годину.

​Суддівський табло спалахнуло зеленим: ТОП-5 у загальному заліку спецділянки.

​Коли мотор затих, у кабіні запанувала дзвінка тиша. Я сорвав шолом, важко дихаючи та витираючи піт з обличчя. Таня повільно зняла свій шолом, розпустивши темне волосся, і подивилася на мене поглядом, у якому змішалися ярість і мимовільне захоплення.

​— Ще один такий стрибок, — тихо сказала вона, присунувшись ближче, — і я особисто протрикаю твої дорогоцінні Reiger шилом. Зрозумів?

​— Зате ми в першій п'ятірці, Тань, — посміхнувся я крізь втому.

​Вона хитала головою, але в куточках її губ уперше за весь день з'явилася ледь помітна посмішка.