Глава 23. Післясмак слова «так»

Анжела Станіславівна Коваль

Дядя Боря проводжав нас своїм  голосом аж до самої арки.

– І завтра заходьте! – долинало з молочного павільйону. – Я вам нічого не продам, не хвилюйтеся! Тільки дам скуштувати!

Хтось поруч розсміявся. Я теж усміхнулася, хоча вже знала: у перекладі з дядькобориного «тільки скуштувати» означало «звільнити дві полиці в холодильнику й перевірити денний ліміт картки покупця, чи принаймні наявність готівки у гаманці».

У правій руці я несла крафтовий пакет із сиром, у лівій – півлітрову пляшку гранатового вина, яку Максим урятував від перетворення на два літри «рубінової підтримки для самотнього сулугуні».

Бентежило інше: на ринок я прийшла по триста грамів бринзи.

За спиною ще торгувалися, сперечалися й вихваляли товар. Продавчиня зелені переконувала чоловіка в панамі, що її кріп повертає жагу до життя, з м’ясного ряду долітав рівний стукіт сокири, а над усім цим плив густий запах спецій, копченостей і гарячого тіста. Ми вийшли за арку, і базар почав швидко віддалятися. Спершу розчинилися окремі слова, потім голоси злилися в гомін, а ще за хвилину лишився тільки шелест дерев уздовж дороги.

Максим ішов поруч і мовчав.

Зазвичай його мовчання не тиснуло. Воно давало простір подумати, без необхідності підтримувати розмову. Але зараз у ньому відчувався стриманий сміх. Але по його обиччю важко було сказати, можливо, Максим і справді нічого такого не думав. Це робило ситуацію ще підозрілішою.

– Можеш уже починати, – ескалувала я, виводячи його з цього стану підозрілого мовчання.

– Що саме?

– Глузувати.

Він повернув до мене голову.

– Я чекав, поки в твоїй свідомості перестане звучати голос дяді Борі. Після такого напору внутрішньому голосу, який ти сама власноруч підкручуєш у таких ситуаціях, потрібен час, щоб повернутися в ефір.

– Отже, все-таки глузуєш.

– Лише трохи. Філологиня прийшла по один іменник – «бринза», а винесла чотиритомне зібрання творів із гранатовою післямовою.

Блін, а він таки влучно підмітив, я не втрималась і пирхнула. Ображатися було складно: пакет у моїй руці справді нагадував повне видання дядька Борі з авторськими примітками, твердою палітуркою та накладом, розрахованим на велику родину.

– Добре, – сказала я. – Ти переміг. Я провалила завдання.

– Це ти зараз вирішила чи теж дядя Боря продав тобі таке формулювання?

Я глянула на нього скоса.

– Метою було купити триста грамів. У мене майже два кіло.

– Це арифметика. Я питаю, що саме ти вважаєш провалом.

Відповідь здавалася очевидною, але щойно треба було вимовити її вголос, вона розсипалася. Я не купила нічого зіпсованого чи огидного. Кожен сир мені справді сподобався. Ціну дядя Боря назвав до розрахунку, гроші я віддала сама. Навіть вино Максим не дозволив перетворити на виноградно-гранатовий гурт у повному складі.

– Я не хотіла купувати все одразу, – нарешті сказала я. – Окремо мені сподобався кожен сир. Але якби не його талант до продажу, то взяла б бринзу й, можливо, трохи сулугуні. На цьому зупинилася б.

– Тобто проблема не в якості покупки.

– У кількості.

– І в моменті, коли кількість перестала визначати ти.

Максим сказав це спокійно й замовк. Я ще раз прокрутила його слова в голові й нарешті вловила те, що весь ранок від мене вислизало. Він не підказував відповіді, залишаючи мені час дійти до неї самій.

Я згадала, як дядя Боря клав на ваги другий шматок. На той момент бринзу я вже купила, завдання виконала, а сирний голод – якщо такий узагалі існував – задовольнила. Сулугуні був смачним, але не потрібним. Овечий теж. Витриманий твердий узагалі з’явився лише тому, що «добру пісню не можна обривати на півслові».

– Я не хотіла псувати розмову, – визнала я. – Він жартував, пригощав, він ніби «читав» мене і казав те, що мені хотілось почути, назвав гарною дівчиною, яка розуміє мистецтво. Після цього сказати «досить» здавалося невдячністю.

– І що сталося б, якби ти сказала?

– Він засмутився б.

– Надовго?

Я озирнулася на ринок. Біля арки вже зупинилася інша покупниця, і навіть звідси було видно, як дядя Боря вітає її розпростертими руками. Його серце, яке хвилину тому нібито не пережило б моєї відмови, дивовижно швидко відновилося.

– Приблизно на три-чотири секунди, – промовила я, трохи заздрісно дивлячись на новий його виступ. – Міцний чоловік. Його кардіолог таки не брехав.

Легкий жарт зайшов і, ми обоє засміялися. Напруга, яку я несла значно уважніше за пакет, послабшала.

Дорога повернула до парку. Тут було прохолодніше: платани затуляли сонце, із клумб тягнуло вологою землею, а на лавці біля фонтана двоє шахістів з зосередженим видом сиділи за дошкою. Максим уповільнив крок, пропускаючи жінку з дитячим візком, а потім запитав: