Розділ 27

Я повертаюся на звук, інстинктивно притискаючись спиною до дверей. Із темряви виступає чоловічий силует. Коли незнайомець робить кілька кроків до мене, його обличчя повністю заливає ліхтарне світло.

– Найт! Слава Балансу, це ти.

Він звично піднімає кутик губ. 

– Привіт, принцесо.

Закочую очі, але все ж обіймаю його. 

– Привіт, солдате.

– Що ти тут робиш? 

– Не зміг прийти на промову, тож вирішив вибачитись і підтримати хочаб після.

– Ти не маєш вибачатись. Твоя робота важливіша за театральну постановку мого батька. 

Найт мовчить. Відчуття, що я сказала зайвого, стискає горло.

– Що б це не було, кажуть, ти непогано впоралася. Вітаю. 

– Так вважають не всі, але, все одно, дуже дякую. 

Він простягає мені маленький букетик. 

– Побачив їх під снігом дорогою, вирішив, що тобі сподобаються.

Я обережно беру кілька білих квіток за стебла.

– Це морозник? 

– Чесно кажучи, не знаю. Але назва підходить майже всім квітам у цю пору.

– Твоя правда. Дякую. 

Посміхаюсь йому.

– Гарний. 

Найт торкається кулона на моїй шиї. Цей жест змушує мене на секунду затримати подих.

– Подарунок від Кіана? 

Він дивиться на мене спідлоба, перебираючи прикрасу пальцями.

– Ти сам бачив. – шепочу.

– Бачив. – так само тихо відповідає він, не відводячи погляду.

– Тоді ти знаєш і про що ми говорили? 

– Ні. Намагаюся давати своїм вухам відпочити поза роботою. 

На його щоці знову з’являється ямочка, що зводить мене з розуму.

– Тож тепер ти офіційно служиш…

У відповідь він лише загадково дивиться мені у вічі. Повітря між нами наче стає гарячішим. Найт переводить погляд на мої губи, і серце вже гупає десь у горлі.

– Вітаю… Морозників принесу тобі трохи пізніше.

Вже не розумію чи можу говорити гучніше. Він хмикає, і від цього звуку мої ноги ще дужче пристають до землі. Вітер сушить губи, але я не наважуюся поворухнутися, боячись зруйнувати цю мить.

– Можеш не поспішати. Часу в мене достатньо.

Ці слова раптом набувають іншого сенсу. Вони повертають мене до Пробудження і Чеса.

Наші погляди зустрічаються знову. Та цього разу Найт першим відводить очі, відпускає кулон і робить крок назад.

Я ледве стримуюсь, аби не випустити все повітря, яке так довго тримала в легенях. Лише за мить згадую, як дихати.

– Найт, про час… У Чеса його не…

– Ні, будь ласка, Ні. Будь ласка, не проси мене про те, що вже вирішила зробити. – різко перебиває Найт.

– Але ж він брат Кіана!

– А ще він такий самий солдат, як і я. І він хоче пройти Пробудження. 

– Він може там загинути. 

– Рі, це буквально те, з чим ми щодня стикаємося у своїй роботі. Він знає про всі ризики. Це його рішення.

– Це його дурне рішення. – голос зривається.

– Але все одно його. Ти не маєш йти проти нього, навіть із добрих намірів. Він не просив допомоги.

Його аргументи по одному відбирають у мене слова.

– Добре, ти правий.

Найт завмирає так, ніби не вірить у те, що почув.

– Але ми можемо переконатись, що йому справді не знадобиться допомога. 

– Рі… – він втомлено видихає. 

– Мені просто потрібно непомітно потрапити туди. Більше нічого від тебе.

Намагаюсь стримати розпач, але виходить кепсько.

– Ти туди не повернешся! 

Маска спокою Найта тріскається. Він підвищує тон, і я спантеличено завмираю.

– І точно не завдяки мені.

Враз його темне волосся, холод у тембрі та міцна статура нагадують мого батька. Від цієї схожості мене пробирає ще сильніше.

– Добре, я зрозуміла. – сльози душать мене, але голос залишається твердим.

– Вибач… 

Найт вже робить крок, та я зупиняю його.

– Не треба. 

Він завмирає. 

– Просто йди, будь ласка. 

Мій друг ще кілька секунд дивиться на мене, а тоді розвертається й розчиняється в темряві.

Мені хочеться кричати на нього, кидатися речами, можливо, навіть ударити — аби тільки пробити його стіни й побачити невпевненість, співчуття. Хоч щось людське. Хоч щось, що запевнило б мене: він усе ще той самий Найт, якого я знала.

***

Всю ніч я не можу відігнати безліч думок, що намертво засіли в голові. Виснаження від спроб їх заглушити майже таке саме нестерпне як фізична слабкість, що накриває мене вранці. Коли годинникова стрілка нарешті вказує на шосту – я перестаю вдавати, що маю можливість заснути і збираюся до Майранів. 

За дві години я вже стою на їхньому порозі й несміливо стукаю у двері. Відчиняє Кіан. Його кучері розпростані в усі боки, а в мішках під очима можна ховати речі.

– Також не спав? 

– І тобі ранку, сонечко. 

Він нахиляється, щоб обійняти мене, а тоді запрошує всередину.

Затишок будинку огортає своїм теплом. Світлі кольори, легкі текстури і купа рослин. Кожне підвіконня ломиться від горщиків, але квіти стоять і на підлозі, і на тумбах, і на столах — словом, усюди, де тільки можна їх поставити. Якщо раптом вирішите залишитися на ночівлю в цієї сімейки, знайте: щоб прийняти душ, спочатку доведеться переставити всі вазони з ванної й звільнити собі місце. Для мене це вже звично.

– Де Селеста?

– Вже на ринку.

Кіан ставить поруч зі каву навіть не зважаючи на мій жест заперечення, додає дві ложки цукру й підсовує блюдце з печивом. Спочатку я демонстративно ігнорую напій, але зрештою ковтаю свою пиху разом з солодким смаком. Він завжди помічав такі дрібниці, але ця уважність не перестане дивувати ніколи. 

– Я говорила з Найтом.

– Коли ти встигла? – піднімає брови Кіан.

– Неважливо… Він нам не допоможе.

– Це погано, але очікувано. Для нього це дуже ризиковано.

Хочеться сперечатися, доводити, що справа не в страху, що всьому виною його переконання, але я вчасно прикушую язика.