Розділ 1

Цвіте терен, цвіте терен, а лист опадає.

Хто в любові не знається, той горя не має…

(укр. нар. пісня)

Замок князів Острозьких з’явився не одразу. Спершу — лише ледь помітна темна риска на обрії, де відкриті, ще не розорані землі поволі поступалися нивам і людським оселям. Наче хтось обережно торкнувся горизонту вуглиною, провів тонку лінію і забув стерти. Іванка навіть не відразу збагнула, що то не хмара і не пагорб: дорога раз у раз спадала в неглибокі видолинки, і темна риска то ховалася за ближчим узгір’ям, то знову виринала попереду. Лише коли над нею виразно виступив червонуватий дах, дівчина випросталася в сідлі й уважніше придивилася.

— Оце він? — примружилася вона, прикриваючи долонею очі від призахідного сонця.

Поруч важко перевів дух гнідий кінь, і батько трохи притримав повід, даючи доньці порівнятися з ним.

— Він, — коротко відказав.

Вітер ніс запах води й каменю. Не той, до якого Іванка звикла у Вишнівчику, — теплий, трав’яний, із гірчинкою полину, — а інший: холодніший, із річковою вогкістю та димом людського житла. Обабіч дороги вже тяглися городи, за тинами стирчали жердини з перекинутим для просушування полотном, а від якогось подвір’я долинало часте постукування сокири. Назустріч проторохкотів порожній віз; погонич зняв перед сотником шапку й одразу ж заходився гримати на коня, що звернув до придорожньої трави. Іванка провела їх поглядом і непомітно поворушила плечима під жупаном. Їхали давно, тіло просило відпочинку, проте зізнаватися в тому батькові не хотілося.

Вони проминули останній вигин дороги, і замок показався виразніше. Спершу відкрилися криті червоною черепицею вежі, потім — потужні сірі стіни, а далі й уся твердиня, що важко розляглася при злитті річок. Звідси вона нагадувала кам’яного звіра, який обрав собі місце біля води й уже нікому не збирався його віддавати. Довкола снували люди, рухалися вози, курився дим, а замок лишався непорушним серед тієї метушні. Іванка мимохіть сповільнила ходу, хоч перед тим усю дорогу підганяла батька.

З двох боків замок обіймали Случ та Ікопоть, і вода підступала до самих мурів. Камінь унизу був темний, місцями вологий, порослий мохом; вище, куди ще сягало сонце, кладка ясніла теплим сірим кольором. Стіни здіймалися суворо, без зайвих прикрас, із вузькими бійницями, в яких навіть при денному світлі стояла чорнота. Іванка спробувала розгледіти, чи є хтось за однією з них, але не побачила нічого. Від того стало трохи незатишно: зсередини її, певно, було видно добре, а вона могла лише здогадуватися, чи стежить хтось звідти за дорогою.

Над стінами піднімалися вежі — важкі, приземкуваті, з дахами, що потемніли від дощів і часу. Біля води їхні обриси відбивалися так чітко, що внизу ніби стояв ще один замок, перевернутий і тихий. Час від часу по відображенню пробігали брижі, ламали його на довгі нерівні смуги, а потім усе знову сходилося докупи. На одному з дахів сиділо кілька птахів; коли над брамою ворухнулася людська постать, вони знялися разом, покружляли й перелетіли далі. Дівчина дивилася їм услід, уже не помічаючи, як під нею переступає Вихор.

— Не подобається мені він, — буркнула нарешті.

Батько ледь усміхнувся у вуса.

— Замок як замок.

— Та ні… — вона скривилася. — Наче дивиться. Як вовк із кущів. От сидить і чекає.

Сотник Іван Вишня, високий, плечистий, у святковому жупані темно-синього сукна, тільки похитав головою. Срібні ґудзики на грудях відблискували в сонці, за поясом виднівся пістоль, другий — при сідлі. Шабля, хоч і святкова, була не прикрасою: потерта шкіра на руків’ї та звичний рух руки, якою сотник поправив перев’язь, виказували давню службу. Сам він сидів у сідлі так само невимушено, як удома за столом, і втома позначалася хіба на примружених очах. Замок розглядав спокійно, затримуючи погляд на брамі, підступах до води та людях на мурі.

— Це добре, що пильнує, — мовив. — Значить, не спить.

Іванка фиркнула й знову виїхала трохи вперед. На ній були не пишні панські шати, а щось середнє між дівочим і козацьким строєм: легка сорочка з тонкого полотна, поверх — короткий жупан кольору молодої трави, підперезаний шовковим поясом. Широкі шаровари були заправлені в м’які чоботи, а темне густе волосся — заплетене в косу, що вже почала розпускатися після довгої дороги. Такий одяг не заважав ні нахилитися до кінської шиї, ні перекинути ногу через сідло, і за це дівчина цінувала його значно більше, ніж найкращу сукню. Сукня, дбайливо складена Одаркою, їхала з рештою речей, і саме згадка про неї знову зіпсувала Іванці настрій.

— І що ми тут забули? — не вгамовувалася вона. — Удома тихо, добре. Одарка борщ наварила, дід Охрім обіцяв показати, як правильно пастки на зайців ставити… А ми поперлися світ за очі до чужих людей.

— Не до чужих, — спокійно відказав батько. — До сусіда.

— Та мені яка користь із того сусідства? До нього мало що не сто миль. Як помочі треба буде, то не докричишся.

— Сто — то ти вже й зайцям дороги нарахувала, — хмикнув сотник. — Сусідство, доню, не лише через тин буває.

Вона невдоволено повела плечем, але сперечатися про відстань не стала. Хотілося іншого: щоб батько сам визнав, що поїздка їм ні до чого, розвернув коня й звелів повертатися додому. Іванка, звісно, розуміла, що тепер такого вже не станеться, та відмовитися від бурчання було б однаково що погодитися з ним. Сотник добре знав доньчину вдачу й не квапився її уривати. Трохи помовчав, обминаючи глибоку колію, а тоді заговорив сам.