Розділ 1

На Глинянському тракті вже не випадало їхати поруч. Що ближче підступали до Львова, то частіше доводилося притримувати коней, поступатися возам або й зовсім звертати на узбіччя, перечікуючи, доки розминуться зустрічні валки. Дорога була широка, добре вбита колесами й копитами, але подекуди роз’їжджена так, що між глибокими коліями залишався лише вузенький горбатий прохід. Після недавніх дощів у затінку ще поблискували калюжі, зате на відкритому місці земля вже взялася сухою кіркою. Колеса ламали її, підіймаючи дрібну сіру куряву, що довго висіла в нерухомому повітрі й осідала на всьому: на кінських гривах, подорожніх свитках, придорожньому спориші.

Андрій їхав першим, ведучи за собою в’ючного коня. Іванка трималася трохи позаду й щоразу, коли дорога дозволяла, порівнювалася з товаришем. Хотілося розмовляти. Після довгих переїздів, лісових ночівель і всього того, що з ними трапилося, сама думка про близьке місто додавала снаги. Навіть утома вже не так дошкуляла, хоча від довгого сидіння в сідлі нили і спина, і плечі. Дівчина раз по раз зводилася на стременах, розглядалася понад чужими головами та вантажами й сердилася, що ні мурів, ні веж досі не видно.

Натомість попереду був віз із глиняним посудом. Миски, глечики й макітри лежали в соломі, повкладалися одне в одне, височіли понад драбиною, а зверху все те перев’язували мотузки. Візник, сухорлявий дядько в повстяному капелюсі, йшов біля коня та безперестанку поглядав на найбільшу макітру. Вона примостилася на самому вершечку й при кожному поштовху погойдувалася так загрозливо, що навіть Іванці хотілося простягнути руку та притримати.

— Ота таки впаде, — пошепки сказала Андрієві.

— Якщо весь час на неї дивитися, то дочекаєшся.

— А ти не дивися.

— Я й не дивлюся. Я на дорогу…

Закінчити не встиг. Переднє колесо воза зсунулося з твердого краю, провалилося в розмоклу колію, і вся споруда з глини та соломи небезпечно похилилася. Візник сіпнувся до вантажу, кінь спинився, а з-за воза вискочив хлопчина з таким переляканим обличчям, ніби то він сам щойно підставив колесові яму.

Макітра втрималася. Проте дорогу вони загородили сумлінно.

Ззаду вже гукали, щоб не стояли посеред гостинця. Спереду наближався інший віз, навантажений довгими дошками, і його господар завчасно почав пояснювати гончареві все, що думав про його вміння правувати. Той не лишився в боргу. Кінь стояв між двома голосами, опустивши голову, і, здається, був єдиний, кого людська сварка зовсім не обходила.

Андрій зітхнув, передав Іванці поводи й зіскочив на землю.

— Не смикай, — сказав до хлопчини, що вже хапав коня за вуздечку. — Так тільки глибше заженеш. Під колесо щось підкласти треба.

Обабіч дороги лежав обламаний сук. Парубок підтягнув його, підсунув у колію, а тоді разом із візником уперся плечем у задок воза. Хлопчина повів коня навскіс. Колесо спершу лише розчавило мокру землю, потім важко перекотилося через деревину, і віз посунув уперед. Глиняні черева тривожно дзенькнули під соломою, але встояли.

— Ото ж бо! — полегшено видихнув господар. — А то кричать, кричать… Наче воно від крику рушить.

— Не стій тепер, дядьку, — порадив Андрій, обтираючи долоню жмутом трави.

— Спасибі тобі, паничу. Нехай Господь у дорозі помагає.

Тільки тепер гончар добре роздивився шаблю при Андрієвому боці й наче трохи зніяковів. Парубок удав, що не помітив, забрав у Іванки поводи та знову сів у сідло. Позаду вже гриміли дошки, лаялися двоє візників, хтось переконував третього не пхатися поперед усіх. Дорога рушила далі, неначе нічого й не сталося.

— А макітра ціла, — зауважила Іванка.

— Бачу.

— То я добре дивилася.

Андрій хотів відказати щось дошкульне, але глянув на її поважне обличчя та лише всміхнувся.

Їхали далі вже повільніше. На гостинці траплялися не самі лише вози. До міста поспішали жінки з кошиками, перев’язаними чистими полотнинами; чоловіки несли на плечах в’язанки обручів, клунки, лопати й косовища. Один старий вів козу, що впиралася з такою затятістю, ніби наперед знала, чим скінчиться для неї ця подорож. Інший, босий, із чобітьми через плече, обережно переступав сухими місцями, бережучи взуття для міської бруківки. Зі Львова, навпаки, тягнулися порожні вози. Декотрі візники вже встигли похмелитися після вдалого торгу й тепер голосно розмовляли з кіньми, сусідами та всім світом одразу.

Села, через які вони проїжджали раніше, мали початок і кінець. Тут оселі ніби не хотіли закінчуватися. За садибою ще лежав город, за городом — шмат поля, але далі вже чорнів дах нової повітки, виднілася огорожа, а за нею знову хата, стайня, складене під навісом дерево. Вузькі смужки нив підступали до самого гостинця. На одній жінка полола грядки, на другій хлопець ходив слідом за волами, і свіжа земля темніла за плугом довгою нерівною стрічкою. Здавалося, до міста лишалося зовсім близько, та дорога все ще підіймалася, звертала й ховалася поміж садами.

А потім Львів відкрився.

Не весь одразу. Спершу понад деревами показався замок на високій горі. Темні мури й дахи виразно вирізнялися на світлому небі, а схил під ними спадав так стрімко, що Іванка мимоволі подумала, як нелегко було б дертися туди навіть без зброї. Ще трохи далі дорога вибігла на відкритіше місце, й унизу, між пагорбами, з’явилися інші вежі. За ними — дахи, густо збиті докупи, стіни, садові крони, смуги городів, знову дахи. Дівчина притримала Вихора й, не озиваючись, дивилася вперед.