Розділ 1

Після дощів подільські дороги довго зберігали нічну прохолоду. Сонце вже пригрівало на пагорбах, підсушувало стріхи й вибілювало втоптані стежки, а в глибоких коліях іще стояла вода, затінена молодою травою. Над нею схилялися гілки, ронили останні краплі; у садках ворушився цвіт, і пелюстки поволі осідали на темну землю. З обійсть долинали голоси, брязкіт відер, неквапне рипіння воріт. Починався звичайний весняний день, із роботою, якої завжди більше, ніж часу на неї.

У хаті Остапа Кулинича намагалися не грюкати посудом. Марічка прибирала зі столу, обережно переставляючи миски, а за тонкою смугою сонячного світла, що лягла на долівку, спав Андрій. Уві сні він часом хмурився, ворушив пальцями й знову затихав. Поруч були люди, які могли подати води, поправити постіль, озватися, коли прокинеться. Після ночі, проведеної між смертю та виснажливою дорогою, цього вистачило, щоб сон нарешті взяв своє.

Від Гайового до Чорного Оклину було недалеко. Над обома селами ходило те саме сонце, у садах пахло цвітом, на вигрітих місцях гули бджоли. Та Іванка нічого не знала ні про Остапову хату, ні про його обіцянку допомогти, ні про те, що Андрій живий і вже знайшов прихисток. Для неї він і досі лежав на втоптаній траві біля дороги. І хоч би куди вона дивилася, перед очима знову поставала та мить, коли його шабля опустилася після переможного удару.

Її дорога до Чорного Оклину почалася ще вчора, задовго до Андрієвого нічного блукання. Тоді сонце стояло над пагорбами, кінські спини парували після швидкої їзди, а додому, здавалося, можна було повернутися будь-якої миті. Досить повернути Вихора, гукнути Андрійкові — і вони знову помчать наввипередки, поки дід Охрім бурчатиме позаду. Ще залишалися вечірні клопоти, потай зібрані речі, майбутня дорога, про яку домовлялися пошепки. Усе це обірвалося так раптово, що дівчина не відразу збагнула, що сталося.

Усе відбувалося наче уві сні, коли ти можеш лише спостерігати за подіями, але не в змозі навіть пальцем поворухнути.

Стривожено й водночас захоплено стежачи за двобоєм, Іванка не помітила, як посіпаки пана Жельського поволі стиснули коло, начебто теж хотіли подивитися на поєдинок зблизька. Андрійко вів смертельний бій так упевнено й уміло, що вона лишень стискала пальці на поводах. Упізнавала рухи, яких навчали їх дід Охрім та месьє Дам’єн, бачила, як парубок примушує бороданя відступати. Часом навіть хотілося підказати, бо, дивлячись збоку, помічала те, чого, здавалося їй, не бачив сам Андрій. Та голос завмирав у горлі: боялася відвернути його увагу.

Вона чула, як дід щось каже поруч, відчувала, що Вихор непокоїться між чужими кіньми. Але все це лишалося десь осторонь. Попереду дзвеніли шаблі, Андрій відступав і знову наступав, бородань важко дихав, а піт стікав йому по обличчю. Потім щось зблиснуло, Федот сіпнувся, випустив зброю й схопився за шию. Іванка встигла відчути таке полегшення, що мало не засміялася.

А наступної миті названий брат, уже перемігши бороданя, впав від підступного удару по потилиці.

Вона змогла лише зойкнути. У грудях стало тісно, ніби повітря раптом поменшало. Вдихнула — і не відчула, що вдихнула. Хотіла кинутися до нього, але тіло чомусь не послухалося: немов задерев’яніла вся. Дивилася тільки, як парубок осідає на землю, як рука його випускає шаблю, а голова безсило хилиться набік.

Хтось смикнув повід Андрієвого коня, який вона досі тримала, і ремінь вислизнув із пальців. Іванка навіть не спробувала втримати його. Здавалося, зараз Андрій підніметься, сердито обтрусить траву з одежі й обернеться до того, хто посмів ударити ззаду. Він же щойно переміг. Стояв на ногах, дивився в її бік, був живий, сильний — і раптом лежав нерухомо, а вона нічого не могла вдіяти.

Навіть коли загриміли постріли, не відразу позбулася дивного заціпеніння. Уже потім збагнула, що першим вистрілив дід Охрім. Поряд рвонувся кінь, хтось вилаявся, на мить усе затягло пороховим димом. Вихор задер голову, і дівчина машинально вкоротила повід, утримуючи його. Зробила це так само звично, як на будь-якій прогулянці, й від тієї звичності стало ще страшніше.

Лишень коли старий раптом схопився за сорочку на животі, що почала наливатися червоним, а потім похилився коневі на шию, змогла отямитися. Сягнула по пістоля, витягнула з кобури, але навіть прицілитися ні в кого не встигла. Цвьохнув нагай, різко обпік пальці, і зброю вирвало з руки. Пістоль ударився об землю, перекотився в траву. Один із гайдуків одразу нахилився з сідла й підібрав його.

Іванка притиснула забиту руку до себе. Кисть пекла, пальці погано згиналися, проте біль нарешті повернув здатність рухатися й говорити. Вона рвучко повернула Вихора до Андрія, але чужий кінь став упоперек. Вершник лише натягнув повід, не виймаючи зброї. За плечем дівчини скрипнуло сідло: з другого боку під’їхав іще один.

— Но-но… Не бешкетуй, панночко, — промовив один із пахолків Жельського.

Говорив без погрози, так, як звертаються до неслухняних дітей. Схоже, тепер саме його слухалися інші; та й зодягнений був найбагатше. На рукаві темнів широкий позумент, біля пояса висів оздоблений ніж, а добрий кінь під ним спокійно переступав ногами, звиклий до тисняви й людського галасу. Сам чоловік виглядав тільки трохи роздратованим. Наче дорогою трапилася прикра затримка, яку тепер треба було надолужити.

— Нам лиш наказано привезти тебе до пана, а як делікатно ми це зробимо — твоя воля. Зробиш ласку й сама з нами поїдеш — добре. Комизитимешся — повезу як лантух, поперек кінського хребта.