LIII. Вижити

— Джеймсе! — Ґілберт підбіг першим до виходу з замку і забрав у хлопця непритомну Ріну. — Що з нею?

— Треба вибиратись звідси зараз же, — Джеймс доторкнувся до своєї рани й здивовано глянув на закривавлену долоню. — Вони закриють ворота! Треба вибиратись!

— Це кров? — жахнувся Ґілберт і застиг.

— Ґілберт! Вже! Буди й виводь людей!

Чоловік кинувся назад до табору, Ріну він вручив комусь з хлопців, який стояв поруч.

— Це ж дружина генерала? — здивовано перепитав той в Джеймса.

— Поклади її на мій віз, — відповів хлопець і замотав живіт першим, що потрапило під руку — якимось ганчірʼям.

Він озирнувся — алітерці ще не зрозуміли, що відбувається, але час йшов на секунди.

— Нічого не беріть крім зброї! — кричав Ґілберт. — Заряджай!

— Ні! — почулось зі сторони замку.  

Вільям Голдсміт біг з усіх сил — не так вже і швидко, зважаючи на його вагу — і голосив. Сіде волосся розтріпалось і тонким павутинням обліпило його обличчя. Якого чорта ми довірились старому, який навіть зачіску мав таку, як алітерці, подумав Джеймс.

— Що ви робите?! — закричав до нього Голдсміт.

Йому лишалось якихось десять кроків, коли зсередини замку роздався постріл. Глухий, майже нечутний за товстими стінами. 

— Що це? — спитав чоловік.

— Ріоталі вбив вашого короля, — спокійно відповів Джеймс. — Тепер розумієте, для чого нас сюди запросили?

— Але ж, але ж… — Голдсміт налякано озирався то на замок, то знову на Джеймса. — Ти впевнений?

— Ви їдете, чи ні?

Голдсміт зробив кілька кроків назад, в сторону замку, все ще занадто розгублений, щоб усвідомити реальність. Джеймс махнув рукою і пошкутильгав до повозки. Ледь зміг застрибнути всередину.

— Їдемо скоріше, — розпорядився він. Оглянувся по сторонах і не стримав важкого зітхання: ці уліадці довірили йому своє життя, але він не захистив їх. — Приготуйте рушниці!

Ґілберт хлиснув віжками коней, і вони перші рвонули в сторону воріт. Ті вже були закриті.

— Стріляйте! — крикнув Джеймс, і залп рушниць оглушив його.

— В тебе кров, Джеймсе! — закричала Агнес, коли відірвала погляд від Ріни, що продовжувала лежати без тями, і глянула на хлопця.

Він не чув її слів, але йому і треба було, він розумів Агнес по губах. Повозка зупинилась — уліадці повискакували з неї й вступили в бій, щоб відкрити ворота. Джеймс вже не міг їм допомогти, йому лишалось тільки подумки відмічати поранених у цій битві. Тих, хто пройшов ціле повстання. Тих, хто прийшов сюди за свободою, але був зраджений.

Агнес кинулась перевʼязувати його рану бинтами, але Джеймс зупинив її. Нахилився і поцілував. Вперше. Знав, що і востаннє. Дівчина смикнулась, відсторонилась.

— Що ти..?

— Пробач мені, — прошепотів Джеймс.

Агнес зашарілась і опустила голову, зосередилась на рані. Але як би туго вона не замотувала її, крізь бинти продовжувала сочитись кров.

— Але як… — дівчина підняла погляд на Джеймса.

— Заряди мені пістоль, Агнес, — попросив той, і вона послухалась.

Джеймс знову обернувся до воріт. Битва там скінчилась так само швидко, як і почалась. Уліадці вже відкривали ворота. Ті, хто не був настільки спритним і ще лишився у таборі, як раз бились з алітерцями. Джеймс змусив себе обернутись туди. Пару хвилин, і всі вони поляжуть. Це ціна за його безвідповідальність. Як і ця рана, від якої горіли нутрощі. Він придивився і на секунду йому здалось, що він навіть побачив біля входу в замок Ріоталі.

Але Агнес під боком скрикнула, і Джеймсу довелось перевести погляд на людину у плащі, яка застрибнула прямо у повозку. Це за мною чи за Ріною, подумалось йому, і він вже майже натиснув на гачок, але невідомий підняв руки.

— Це я, — пробурмотіла Арніка і скинула каптур плаща. Джеймс опустив пістоль. Арніка глянула на його рану, яку він притримував рукою і гмикнула. — Схоже, кінець нашому повстанню.

— Будуть інші, — впевнено відповів Джеймс.

— Вона мертва? — Арніка кивнула на Ріну.

— Поки ні.

На повозку застрибнув Ґілберт, обернув своє обличчя у краплях крові до Джеймса.

— Ми виберемось! — він слизнув алітерську кров з губ. — Арніка?

Але дивуватись не було часу — ворота відкрили. І в ту ж секунду одного з хлопців, який стояв біля них, пронизало стрілою.

— Алітерці! — закричали інші й стали закривати ворота назад.

Ґілберт здригнувся. Він вперше за своє життя так ясно бачив смерть. Вона була на вигляд як сотні факелів алітерських воїнів, які насувались з-за стін.

— Можна спробувати втекти по ріці, — Арніка зістрибнула з повозки. — Ви зі мною?

— Ти хочеш пробитись крізь алітерців до замку? — жахнулась Агнес. — Але це неможливо.

— Ми й так всі помремо, варто хоча б спробувати.

Ґілберт підхопив Ріну.

— Джек, Баррі, Том, ми йдемо через замок! — гукнув він тим, хто був найближче. — Швидко, треба якомога більше людей! Джеймсе, вставай!

Але хлопець лише сумно усміхнувся.

— Боюсь, я вже не зможу вибратись, — він відірвав закривавлену руку від рани й показав її Ґілберту. — Тепер ти головний, Ґіле. Я програв. Не допускай моїх помилок.

— Ще чого, — Ґілберт вручив Ріну Тому, який стояв поруч, — відповідаєш за неї головою.

— Швидше, — Азалія нервово озирнулась.

— Залізай, хлопче, — Ґілберт присів і виставив спину для Джеймса. — Я без тебе не піду звідси.

Джеймс не стримав сумної посмішки, але підкорився. Чи не вперше відчув, наскільки сильно хотів жити. Він часто уявляв, як помирає. Знав, що навряд доживе до років Ґілберта, не те що свого батька. Але якщо хоча б один день. Прожити хоча б один день.

Ґілберт побіг одним з перших, досить спритно як на того, хто ніс на собі іншого. Навіть в Арніки брови смикнулись від здивування. Вона швидко нагнала його, жестом вказала обігнути замок. Намагалась вибирати шлях, де було менше алітерців. Не всі з них ще встигли вдягтись і схопити зброю: хтось прокинувся тільки після пострілів і здивовано визирав на хаос навколо з намету.