LIV. Вкрите зорями небо

Небо було всипане зірками. Ріна лежала в повозці, яка їхала шляхом, порослим зеленою молодою травою. Та коливалась на вітру наче вода. А може насправді то була і не повозка, а човен. Човен, який несло течією Великої Ріки. Ріна вдивилась в небо, наче могла по сузір'ях впізнати шлях. Але сузірʼя були невідомі, химерні, настільки яскраві, що не потрібно було навіть сонце — Ріна все бачила навколо як вдень. Вона знала, що їде-пливе у Долину Смерті. Там на неї зачекались. Мати з її лагідною усмішкою, батько у старій потертій сорочці, яка ніколи не подобалась матері, Лейті, що була вже такою дорослою, Астрі. Астрі? Ні, Астрі не має бути в Долині Смерті. Він повернувся в Мегінкар. Юндер посадив його на корабель, а Азалія прослідкує, щоб бешкетник знову щось не утнув.

Єдине, про що шкодувала Ріна — це, що не попрощалась з Юндером. Вона ж обіцяла дочекатись. Він шукатиме її. І Ріні стало боязно, що він шукатиме її так наполегливо, що дійде аж до Долини Смерті. Чи плакатимуть його чорні очі, коли він дізнається, що вона померла? Чи розімкнуться його тонкі бліді губи у розпачливому крикові? Чи казала вона хоч раз, що кохає його? Він так і не дізнався, що вона кохала його. 

А які зорі над Великою Рікою! Наче проліски розквітли навесні на чорній землі. І повозка під Ріною скрипить наче плаче. Оплакує її коротке життя. Чи то все-таки човен? Ріна піднялась на ліктях і глянула вниз. Ні, це повозка. Як дивно, подумала дівчина, що повозка їде по воді. Хтось натиснув їй на плечі, щоб Ріна лягла назад. Хтось схожий на тінь, без обличчя. Перевізник душ, вирішила дівчина. І знову вона бачила лише зоряне небо. І вдивлялась в його нескінченність, аж поки зорі не стали падали їй на очі й танути наче сніг, лишаючи по собі лише краплі на щоках. І згасли.

— Чому вона не просинається? — спитав Ґілберт.

— Лікар сказав, що вона може ніколи не прокинутись, — лорд Монтаро Сафонський сидів у кріслі біля ліжка і задумливо дивився Ріні в обличчя. — Ріоталі ледь не задушив її. Нестача повітря порушила свідомість. Навіть якщо вона прокинеться, може лишитись калікою.

— Але вона просиналась, коли ми везли її сюди.

— Можливо вона і не хоче бачити цей світ. Він забагато в неї забрав.

— В неї? — обурився Ґілберт. — В мене забагато забрали ці кляті алітерці! 

— Тихіше, прошу вас…

— Просинайся, Ріно! — чоловік ухопив дівчину за руку і труснув.

— Ґілберте! Припиніть!

— Ти винна мені життя Джеймса! — він впав перед ліжком на коліна і сам відпустив Ріну. Монтаро лишився стояти поруч, щоб завадити новим випадам Ґілберта. — Ти винна мені життя Джеймса, він мені був за сина, за брата.

— Ви можете лишити в мене Ріну, — запропонував лорд Сафонський. — Ми сховаємо її, поки вона не прийде до тями.

— Ти ж чортова лікарка, — продовжував пошепки сварити Ріну Ґілберт. — Чому ти прибігла, щоб врятувати виродка-генерала від кулі, а коли ти й справді була потрібна, то навіть не прокинулась? 

— Можливо вам теж потрібно зустрітись з лікарем? У вас кров на сорочці.

— Це не моя, — відмахнувся Ґіл. — Смерть мене обходить стороною.

Він вже повністю заспокоївся і піднявся на ноги.

— Ми маємо їхати далі.

— Лишіться до ранку, — запропонував Монтаро. — В одного з ваших воїнів серйозно поранена нога, — трохи помовчав і поставив питання, яке турбувало його найбільше: — Хтось ще вирвався з Отраду?

— Лише семеро зі мною. І Ріна. Більше ніхто не вибрався.

— Тобто всі пʼятеро очільників повстання мертві? Ви впевнені?

— Всі мертві.

— І що ви робитимете тепер?

— Єдине, що я вмію: битись далі.

Ґілберт вже пішов до дверей, коли лорд Сафонський гукнув його:

— Ґілберте, мені дуже шкода. Коли прийшов наказ від короля лишитись в Сафонії й захищати кордон, я і подумати не міг, що таким чином Ріоталі зібрав біля себе лише тих дворян, хто підтримував його зазіхання на трон. Якби я знав про його план, я б обовʼязково сповістив вас. 

Уліадець не став далі слухати. Він вийшов на двір і закурив трубку. Тоді глянув на неї — подарунок Джеймса — і зі всієї сили жбурнув о сходинки. На деревʼяній поверхні пішли тріщини. Спішно підняв і сховав в кишеню закривавленого плаща. Сів на сходинки, уставився попереду себе. Листя на деревах вже жовтіло. Ґілберт довго так сидів на проході. Слуги здивовано спинялись на секунду і боязно обходили стороною. Ніхто не наважився потурбувати його. І лише коли небо потемнішало, сам Монтаро Сафонський вийшов на ґанок і покликав Ґілберта всередину. 

Ріна прокинулась вночі. Пересохле горло боліло так, наче було в подряпинах. 

— Води, — прошепотіла дівчина. 

В кімнаті не було нікого. Вона потягнулась сама за глечиком, який стояв поруч, але не втримала і впустила його на підлогу. На галас прибігли слуги. Вони й покликали лорда Сафонського. 

— Ріно! Як ви себе почуваєте?

Дівчина відповіла, що все добре. Але Монтаро лише нахмурився. Тоді обернувся до слуг, але ті покачали головами.

— Ріно, ви розумієте мене?

Знову вона спробувала відповісти, що так, і знову наштовхнулась на розгубленість всіх довкола.

— Пробачте, Ріно, але ми не розуміємо вас. Ви можете кивнути?

Ріна кивнула.

— Тобто ви розумієте мене? — знову кивнула. — Як ви себе почуваєте? Все добре?

Дівчина кивнула. Вона спробувала спитати, що відбулось, але вигукнула лише нерозбірливі звуки.

— Лікар сказав, що ваш мозок може бути пошкоджено. Ми не можемо зрозуміти вас. Можливо ви напишете?

Монтаро розпорядився принести папір і чорнила. І хоча Ріні розпливалось все перед очима, вона вивела алітерською:

“Де Астрі?”

Монтаро зітхнув і попросив слуг покликати лікаря. Коли вони лишились вдвох, чоловік почав з обережністю розпитувати Ріну:

— Ви памʼятаєте, що були в Отраді на перемовинах? — дівчина кивнула. — А що король Хіроторі захворів? — тепер вже Ріні знадобилось більше часу, щоб пригадати. — Ви памʼятаєте, що здогадались, як отруїли короля?