LI. Розгадка

Коли Каорі принесла обід наступного дня, Ріна вже вдруге перечитувала книжки. Вона ходила по колу, намагаючись розгадати таємницю хвороби Хіроторі, але відповідь вислизала від неї кожен раз. 

— Пані Ріно, обід, — неголосно сповістила Каорі.

— Дякую. Його перевірили на вміст отрути?

— Так.

Ріна кивнула. Вона хотіла повернутись до книжок, але згадала про від'їзд Арніки.

— Ви з Астрі памʼятаєте, що завтра на світанку виїжджаєте в Мегінкар?

— Так, ви нагадали вже три рази, — з легкою усмішкою відповіла алітерка.

— Я лише переживаю. Потурбуйся про нього, Каорі, бо він буває ще такою дитиною. А коли приїдете…

— Одразу йти до Азалії, — дівчина повторила слова Ріни.

Та усміхнулась і кивнула. Коли Каорі вийшла, Ріна не одразу згадала про обід. Тоді висварила сама себе й з книжкою в одній руці, іншою взяла ложку, якою завжди годувала Хіроторі — ще на самому початку хвороби вона розпорядилась принести для короля окремий посуд — і підійшла до ліжка. Хіроторі ще спав. Тоді, продовжуючи читати про збудників грипу, Ріна за звичкою опустила ложку в тарілку і зʼїла вівсяної каші. 

— Ви так нічого мені не лишите, — пожартував Хіроторі, коли прокинувся. Його губи були потріскані й вкрились білою кіркою.

— О, — Ріна висунула голову з книги й глянула в тарілку, де було майже пусто, — пробачте мені. Я принесу вам іншої. Я насправді йшла годувати вас, але зачиталась.

— Їжте, я вже втомився силувати себе кашею тільки заради того, щоб вона потім лишилась у тазу.

— Це важливо, щоб ви їли. Я зараз повернусь.

Ріна швидко доїла і взяла нову порцію на кухні. 

— Мені шкода, що вам доводиться бачити мене таким, — сумно промовив Хіроторі, коли дівчина годувала його.

— Я лікарка, я бачила людей і в гіршому стані.

— У вас хтось помирав?

— Багато людей, — Ріна скористалась можливістю і змусила короля зʼїсти ще ложку. — Я не божество, лише людина. Мої сили й знання обмежені. Тож якби я не хотіла вилікувати всіх хворих, деякі з них помирали. Але це не станеться з вами.

— Мені не так вже й страшно. Цей біль, — Хіроторі слабкою рукою доторкнувся до живота, — він жахливий. Краще вже померти.

— Невдовзі приїдуть лікарі. Якщо ми не знайдемо причину вашої хвороби, то лишається тільки зробити операцію. Можливо так ми дізнаємось більше. Хоча це і ризиковано. Ви можете померти.

— Але я і так вже помираю?

Ріна не відповіла. Вона не могла далі брехати, що може контролювати стан Хіроторі. Він і справді помирав. 

— Про що ви шкодуєте у житті, Ріно?

— Що не була достатньо швидкою, щоб втекти від воїнів лорда Баконського. Двічі.

— А я шкодую, що народився, — помітивши, що дівчина хоче заперечити, Хіроторі продовжив: — Бачите, Ріно, моя мати померла в пологах, коли народжувала мене. І мій батько ніколи не міг мені цього пробачити. Він не казав це вголос, але я бачив це по його очах. Яким би інакшим міг бути цей світ, якби моя мати прожила довше.

Ріна поклала руку на лоб короля і важко зітхнула.

— Ви марите, мій королю, я приготую вам відвар.

Після випитого Хіроторі заснув, і Ріна разом з ним. Вона прокинулась вночі, коли Хіроторі ще спав. Її розбудив біль, що підіймався зі шлунка вверх по горлу. Ріна випила води, але марно. Він не проходив. 

Мені треба почати нормально спати і їсти, вирішила дівчина. На таці стояла вечеря, яку Каорі принесла раніше, вже холодна. Ріна глянула на годинник: була майже північ. Перевірила Хіроторі, той дихав. Врешті сіла вечеряти холодним омлетом. Цього разу вона вже не повторила своєї помилки: пересипала їжу у свою тарілку і взяла своє наряддя. Після половини омлету шлунок став боліти менше, і Ріна відклала вечерю. Було не до того, треба було ще раз перечитати книжки. Вона поставила посуд на іншу сторону столу і відкрила свої нотатки. Пʼять листів дрібним почерком. Все це вона виписувала з книжок, які читала. І все це не допомагало. 

Ріна задумливо покрутила перо, через що вимазала чорнилом чистий лист і вилаялась собі під ніс. Глянула на посуд, який заважав на столі, і вже піднялась, щоб віднести його на тацю, коли розгадка прийшла до неї. Думка, наче тонка волосінь, вислизала з рук, але Ріна вчепилась в неї міцніше. Вчепилась з усією зосередженістю, на яку тільки був здатен її втомлений мозок. 

Так, вони їли одну їжу. Так, вони пили одні ліки. Але з різного посуду і наряддя. 

Ріна поспішила до таці, перекинула стілець, і Хіроторі пробурмотів щось уві сні, але дівчина не помітила того. Вона схопила тарілку. Та була порцелянова, розписана фарбами.

— Це фарба? — пробурмотіла Ріна сама до себе мегінською. Спробувала зішкрябати ножем поверхню посуду.

За цим заняттям її застала Каорі. Вона тихо постукала й увійшла до кімнати.

— Пані Ріно, ми хотіли спитати, але ви спали… — Каорі замовчала, помітивши дивне заняття лікарки. — Пані Ріно?

— Тарілка виглядає звичайною, — чи то до себе, чи то до дівчини сказала Ріна.

— Що ви робите?

— Мені здається, короля отруюють. Через посуд. Або столове приладдя.

— Столове наряддя? — Каорі зблідла і навіть зробила крок назад. — Але як це можливо?

— Якби зробити його з чогось отруйного… — Ріна придивилась до ложки.

Та була металева, з деревʼяною ручкою, на якій була вирізьблена корона.

— Я зовсім не розбираюсь в металах, — зізналась Ріна. — Але цей виглядає якимось тьмяним, ні? — вона ухопила свою металеву ложку і порівняла їх. — Ти бачиш це, Каорі?

— Схоже на те, — непевно відповіла дівчина.

— І лише цими приборами годували короля?

— Як ви й розпорядились.

— А звідки вони?

Каорі уставилась на Ріну. Та і сама розуміла, яким дурним було її питання. Все наряддя з кухні родини Отрадських, ясна річ. Але навіщо їм тримати в себе отруйні ложки? Ложки! Як сказав Ґілберт? “Це що, королю ложки подарували?” Хто? Хто подарував?