XLIX. За лаштунками

Пан Люарський буквально сидів в кріслі й тремтів. Це був хворобливо-худий чоловік років пʼятдесяти. Він вперся долонями в коліна, намагаючись сховати тремтіння, але натомість все тіло його здригалось від страху.

— Ви повернетесь в Лондір, — сповістив його Ялі.

— Але ж я… Я не робив того, лорде Оджиранський! — блідий алітерець нарешті відірвав долоні від колін і закрив обличчя. Пʼятки його почали стукати о підлогу.

— Я вірю вам, — мʼяко завірив його принц. — Ви повернетесь до столиці, де зустрінетесь з лордом Корським. Він вже розкаже, що краще зробити.

— Ви справді вірите мені?

— Так. Нам потрібно лише, щоб ви повернулись до столиці, поки йдуть перемовини. Я відправлю з вами своїх воїнів, вони потурбуються про вашу безпеку. І передасте лорду Корському цей лист.

Ялі начеркав кілька рядків незначної інформації про те, як йдуть перемовини, і склеїв аркуш. Затримав свій погляд на Люарському, коли передавав його.

— Гарної вам дороги. Ні за що не переживайте. Ми не забудемо вашої допомоги.

Чоловік ледь не впустив лист, але запхав його до кишені свого камзола і вклонився. Коли він вийшов, Ялі покликав до себе кількох воїнів.

— Супроводите пана Люарського до Лондіру. Передасте особисто в руки лорда Корського. І слідкуйте, щоб він нікуди не втік по дорозі. Він може спробувати.

— Нам ставитись до нього, як до увʼязненого?

— Ні, — Ялі покачав головою. — Ставтесь до нього як до пана, який має за будь-яку ціну доїхати до столиці. Навіть якщо він сам цього не хоче.

Після вартових він покликав до себе Каорі. Дівчина зайшла, але не сіла, лишилась стояти біля крісла.

— Все добре? — спитав Ялі.

Каорі невпевнено кивнула.

— Ти зробила все відмінно, — похвалив принц. 

Він дістав з ящика столу документ про її шлюб і поставив на ньому печатку. Але коли Каорі потягнулась за документом, сховав його назад і закрив ящик на ключ.

— Мені потрібна буде ще одна послуга, Каорі. Тоді ти будеш вільна.

— Ви обіцяли… — проскиглила дівчина.

— Що поставлю печатку. А коли ти виконаєш мою наступну послугу, я віддав його тобі. І можеш йти куди хочеш. Будеш вільною.

Після вечері, яку Ялі пропустив, до нього зайшов Юндер. Він без зайвих слів усівся в крісло і хмуро глянув на друга.

— Ти викликав мене заради цього спектаклю? — спитав чоловік і кинув на стіл свою записку.

— Ти думаєш, що це я?

— Я знаю тебе половину життя, Ялі. А ще краще я знаю всі почерки, якими ти пишеш. Я не сумнівався, що записка від тебе, але не думав, що ти вирішив виставити мене зрадником перед половиною двору.

— Я не продумав це до кінця.

Юндер скептично глянув на Ялі й зітхнув.

— І навіщо це все було? 

— Навіщо я викликав тебе? Бо тобі довіряють, Юндере. Якщо генерал Койл сказав, що повстанець не хотів нашкодити дівчині, то це правда.

— Ні. Навіщо ти спочатку звинуватив того повстанця, а потім виправдав його? Ще й змусив Каорі брехати, щоб відіслати Люарського.

— Мені потрібно більше довіри серед повстанців. Хочу, щоб вони бачили, як я відсилаю Люарського під конвоєм до столиці й виправдовую уліадця. 

— Це було брудно навіть для тебе.

— Мені потрібна їхня довіра, Юндере, — зізнався Ялі.

— Я думав, ти проти договору.

— Я можу бути проти, але мій король наказав укласти договір. Це моя робота. І я маю зробити все, щоб виконати її.

— Все на благо Алітеру? — іронічно спитав Юндер.

— Все на благо Алітеру, — серйозно відповів Ялі, і генерал зрозумів, що він і справді в це вірить. — То що на кордоні з Саганією?

— Повстанці стоять на місці, як і обіцяли. Ніяких сутичок.

— Це добре. Завтра зранку поїдеш назад. А поки йди до дружини. Вона ж тебе прийме після сьогоднішньої вистави?

Юндер гмикнув, але нічого на це не відповів. Він вийшов в коридор і зупинився в нерішучості. Чи йти до Ріни? Вона писала йому листи весь цей час, але він відповідав на них коротко і сухо: жодних цифр, жодних згадок про табір чи місцини, де він був. Юндер знав, що не зможе уникати цієї розмови вічно, але дитяче, ірраціональне бажання відтягнути час нашіптувало піти спати в намет до воїнів. Ніхто не засудить його. Всі просто вирішать, що вони посварились через його невдалу зустріч з якоюсь алітеркою. А що Ріна? Вона скоро поїде. Він відчував це. То яка різниця? Юндер скуйовдив своє відросле волосся і поплентався на пошуки когось зі служниць, щоб ті сказали, де кімната Ріни. 

Він сподівався потрапити туди ще до дівчини, але Ріна вже була всередині. Вона сиділа на ліжку і сортувала нові трави. На хвилину він задивився, а Ріна удавала, що не помітила його. Тоді підняла голову і ледь усміхнулась.

— Я можу зайти? — спитав Юндер.

— Авжеж.

— Як… — він запнувся, бо не продумав, що говоритиме далі.

— Я розпоряджусь, щоб тобі набрали ванну, а ти поки сідай, відпочинь, — Ріна піднялась і вийшла в коридор, щоб знайти служницю.

Юндер сів на крісло присоромлений. Він і сам знав, що від нього смерділо. Це дурнувате повідомлення від Ялі прийшло в обід, в нього не було часу ні на що, крім дороги.

Ріна повернулась зі служницями, ті швидко наповнили ванну теплою водою і пішли.

— Можеш помитись перша, — запропонував Юндер.

— Все нормально. Я можу вийти, якщо хочеш.

— Ні.

Юндер швидко зняв з себе плащ, сорочку і штани. Відвернувся, зняв спіднє і застрибнув у воду. Не зміг стримати задоволену усмішку, настільки приємним було відчуття теплої й чистої води на шкірі.

— За вечерею кожна алітерка вважала своїм обовʼязком пожаліти мене, бо мій чоловік пішов на зустріч з іншою, хоча з весілля пройшло не більше як чотири тижні.

Усмішка сповзла з обличчя Юндера.

— Ти ж знаєш, що це неправда?

— Знаю, — Ріна тихо розсміялась. — Щоб твоє побачення було в сусідній кімнаті від зали, куди нас привів Ялі? А там ще й опинились Каорі з Ґілбертом. Я б могла повірити в це, тільки якби не знала вас всіх.