XLVIII. Провокація

Ґілберт довго дивився на клаптик паперу, який хтось лишив в кімнаті Джеймса. Хоча він і не ночував тут, Ґіл завжди перевіряв кімнату перед сном. І цей вечір не був виключенням. “Я хочу передати вам важливу інформацію. О восьмій вечора, в залі північного крила”. І знизу була намальована схема, як дійти до потрібної кімнати.

Дуже настирливо, подумав Ґілберт. А головне, що вже була пів на восьму, а Джеймс ще не скоро повернувся б з перемовин. Десять хвилин чоловік розмірковував, що б таке могли розказати. Щось, що допоможе в перемовинах? Щось, що викриє Ріоталі чи інших лордів? Чи міг бути це хтось з інформаторів, які не могли звʼязатись іншим, звичним шляхом і шифром? Почерк був корявим, наче хтось тільки вчився виводити деякі з уліадських букв. Алітерець? Хтось з них вирішив перейти на іншу сторону і розказати якусь важливу інформацію? 

І вирішивши, що це найбільш імовірний варіант, Ґілберт пішов до північного крила. Коли він знайшов залу, всередині було темно. Ця зала була значно меншою за ту, де проводились перемовини. Посередині стояв стіл, накритий скатертиною. Ґілберт відсунув одне з крісел і сів на нього, очікуючи восьмої години. Він не став запалювати інших ламп — а свою поставив на підлогу ближче до виходу так, щоб побачити того, хто увійде, а самому лишитись в тіні.

Годинник пробив восьму, і Ґілберт відчув дивне напруження у мʼязах. Він наче щось упускав. Щось важливе. Хвилина йшла за хвилиною, а ніхто не йшов. Ґілберт нарахував пʼять хвилин, десять. Чоловік вже думав, що це лише невдалий жарт товаришів, аж ось двері прочинились. Боязно, ледь-ледь, тоді ширше і всередину зазирнула юна дівчина, алітерка. Вона не побачила в темряві Ґілберта і зайшла до кімнати. Тепер вже чоловік почував себе наче в якомусь дурному любовному романі. Чи могла ця алітерка помилитись кімнатою і лишити записку не тому? Але ні, написано було уліадською. Алітерка й уліадець?

І поки Ґілберт роздумував, дівчина пройшла глибше в кімнату. А коли помітила чоловіка, що сидів на стільці, зойкнула зі страху й впустила щось важке на підлогу.

— Не переживайте, я не привид, — Ґілберт піднявся й підійшов ближче. — Я лише чекав декого. 

— Пробачте, я не думала, що тут хтось буде, — пробурмотіла дівчина. — Мені сказали віднести папери до кімнати.

— До зали? — здивувався Ґілберт і опустився навпочіпки, щоб допомогти дівчині зібрати документи. 

І хоча в темряві він не міг розібрати, що написано в них, на звороті теки він побачив знак, який впізнав би навіть якби був сліпим. Дві лінії, що змикались у нижній частині, перекреслені горизонтальною рискою. Уліадська буква У. Та, що була знаком повстанців.

— А хто сказав вам принести їх сюди? — спитав Ґілберт.

— Що?

— Хто сказав вам принести їх? — повторив він питання наполегливіше.

Алітерка підняла на нього очі, і Ґілберт зрозумів, що в ту секунду вона обдумувала план втечі. Чоловік ухопив її за передпліччя, міцно, дівчина скрикнула і спробувала вирвати руку, але марно. 

— Відпустіть! — крикнула вона.

— Спочатку скажіть, хто наказав вам, — алітерка перелякано мовчала. — Ви знаєте, що в цих паперах? — все ще мовчала. — Ви лишили записку в кімнаті Джеймса Воррена?

Дівчина знову смикнулась.

— Відпустіть, і я все розкажу, — тихо попросила вона. — Ви робите мені боляче.

Ґілберт гмикнув і ослабив хватку. Але поки він роздумував над тим, які алітерки ніжні, дівчина вирвалась і побігла в сторону дверей. В темряві він ухопив її за перше, до чого дотягнулась рука — за косу — дівчина зойкнула і впала спиною назад. Ґілберт, який не очікував цього, встиг зловити її, але не втримався на ногах, і вони разом повалились на підлогу. 

— Чорт забирай, — пробурмотів він. 

А тоді до зали відкрились двері й декілька ліхтарів засліпили його. По шепоту Ґілберт розумів, що їх обступило щонайменше з десяток людей, переважно алітерці. Голова його гуділа — він зловив дівчину, але натомість приклався скронею до підлоги. Алітерка вскочила на ноги й з криками кинулась у натовп. Ґіл нарешті зміг відкрити очі й побачив, що до зали увійшли майже всі, хто був на перемовинах — не було тільки короля й Голдсміта — і ще з десяток різних людей. Він помітив Джеймса, який покачав головою, закликаючи до мовчання. Дивна дівчина ридала біля Ріни, а сама мегінка тримала на руку якогось войовничого хлопця, який був готовий кинутись до Ґілберта і кричав щось мегінською. Він піднявся, і до нього першим ступив Ялі.

— Поясніть, що тут відбулося, — наказав принц.

Ґілберт цокнув язиком і задумався, не знаючи з чого почати. Люди, які шепотіли навколо, не допомагали зосередитись.

— Всі повстанці — звірі, — прошепотів хтось справа. — Я не хочу навіть уявляти, що він хотів зробити з бідною дівчинкою. А їй всього шістнадцять!

— І ми з ними хочемо домовитись? — відповів першому голосу один з лордів, і Ґілберт скреготнув зубами від злості.

Його обдурили. Підлаштували все так, щоб він лишився один в кімнаті з алітеркою. А там би сталось щось чи ні, вже неважливо. Достатньо було просто побачити їх разом. А він, дурень, ще й ухопив її, спробував затримати в кімнаті.

— Ґілберт Фокс, правильно? — спитав Ялі. — Поясніть нам, що сталось в цій кімнаті.

Але уліадець мовчав. Він випрямився на весь зріст, задрав підборіддя і заявив тільки одне:

— Я не зробив і не збирався робити нічого дурного. І я не знаю, що робила в цій кімнаті дівчина. Саме це я і намагався дізнатись.

— На підлозі? — саркастично підмітив Ялі. На це Ґілберт промовчав. — А ви що тут робили?

— Хтось лишив записку в кімнаті, я прийшов дізнатись хто, — пробурмотів Ґіл, шкірою відчуваючи злий погляд Джеймса.

— І ви прийшли в жіноче крило замку?

— Я не знав, що це жіноче крило, — Ґілберт заглянув в обличчя присутніх і зрозумів, що ніхто йому не вірить. Навіть уліадці. Його репутація бабія не грала йому на користь.

— Тож ви думаєте, що ця дівчина намагалась зустрітись з вами? Але чому вона тоді тікала?