XLVII. Суперечки

На другій годині перемовин в Хіроторі знову розболілась голова. 

— Ми наполягаємо, щоб південні провінції були окремим союзним королівством Алітеру, — знову повторив Вільям Голдсміт, і знову пани з Корії почали кричати. Чоловік вичекав, коли вони втомляться, поправив окуляри на носі й повторив: — На цих землях живе народ уліадців. Ми маємо свою мову, свою культуру і своїх богів. А тепер ми маємо і свою армію. Ми можемо взяти свою автономію силою, але ми приїхали домовитись про неї.

— Автономія не може бути предметом обговорення, — знову заперечив Ялі. — Ці території є частиною Алітеру, ми не можемо забрати в лордів землі, на яких століттями жили їхні предки й просто віддати вам.

— Тоді як щодо Баконії й частини Сафонії? Ці землі вже є нашими.

— Якщо я вкраду у вас меч, він стане моїм? — саркастично запитав принц.

— Ну ви ж вкрали землі Уліадії й назвали їх Алітером.

— Ні, був перший алітерський договір… — почав було Ялі, але Голдсміт його перебив:

— І ми укладемо такий самий. Перший уліадський договір.

— Цього не буде.

— Ми не прийшли сюди, щоб питати дозволу, — не витримав Джеймс і піднявся зі свого місця. — На нашій стороні сила, і під нашим контролем Баконія і Сафонія. Можете повертатись у свою столицю. Ми побачимось там невдовзі.

— Джеймс Воррен, я правий? — Ялі вдивився в обличчя хлопця. — Якщо ви вже тут, я б хотів, щоб ви постали перед судом. За вбивство членів королівської родини під час свята минулої осені.

— Невже?

— Декілька слуг, які допомогли вам потрапити до палацу, зізнались. Назвали ваше імʼя.

— Під тортурами?

— Чому ж? — гмикнув Ялі. — Вони були не проти співпрацювати, щоб уникнути страти. І я навіть маю ще одного свідка. Мегінку, яка бачила вас, — чоловік підмітив, як нервово сіпнулись губи Джеймса. — То коли мені чекати вас у залі суду, Воррене?

— Після того, як вас стратять за вбивство тридцяти пʼяти чоловіків, жінок і дітей у селищі біля Арберану, яке сталось у 561 році. І я знаю, що то були ви, Ріоталі Оджиранський, бо в мене теж є свідок, який пережив ту осінню ніч. Я.

Після його слів тиша була такою довгою, що навіть Ріна у сусідній кімнаті нервово переступила з ноги на ногу. Алітерці не наважувались навіть дивитись на Ялі. Всі знали цю історію, і як принц втратив свої роги — теж. Можливо Ялі так би й свердлив поглядом Джеймса, але Хіроторі піднявся зі свого місця.

— Час обіду, — просто сказав він. — Прошу вас, повернемось до наших обговорень за дві години. І я сподіваюсь, що цього разу ми попрацюємо плідніше.

Король вийшов першим. Алітерці за ним, і врешті Ялі нічого не лишалось, як теж покинути кімнату. Тоді Вільям Голдсміт повернувся до Джеймса і покачав головою.

— Прошу тебе, хлопче, помовчи. Я знаю, ти ненавидиш Ріоталі, але ми не просунемось в перемовинах, якщо ти будеш кидатись на брата короля.

— Ми не маємо домовлятись, пане Голдсміт. Ми маємо йти далі, скористатись їхньою слабкістю і захопити столицю. Вони ніколи не подарують нам свободу.

— Джеймсе, — Вільям важко зітхнув і протер свої окуляри, — якщо ми всі помремо, поки йдемо до столиці, то як ми розбудуємо свою державу? Це лише перший день. Будь терплячим. А інакше, я не братиму тебе на перемовини.

І вони теж покинули залу.

— Вийшло щось? — спитав в Джеймса Ґілберт, коли хлопець вийшов на подвірʼя, але той лише махнув рукою. — Не так вже й легко домовитись з Ріоталі, егеж?

Вони відійшли далі від входу, щоб не заважати слугам. Хоча пан Отрадський і найняв ще прислугу, вони не справлялись. В таборах розклали свою кухню, де як раз готували обід. Джеймс за звичкою пішов туди, а не до обідньої зали, яку готували для високопоставлених гостей. 

— Голдсміт не хоче конфліктувати з алітерськими панами, — сказав Джеймс і задумливо обвів поглядом воїнів, які метушились в таборі. Він наказав їм тренуватись навіть зараз. — Невже ми дарма дійшли аж сюди? Просто приймемо їхнє “ні” і підемо по домах? За що ми втрачали наших товаришів?

— Тому я і сказав, що не можна Голдсміта ставити головним на перемовинах, — впевнено відповів Ґіл. — Людина, яка не брала до рук зброї, не може говорити за нас. Він не втрачав рідних, не бачив їхньої крові на своїх руках. Що він може знати?

— Він організував це все, ти ж знаєш. Якби не він, ми б не домовились ні з гоальцями, ні про постачання зброї від короля Альберта Ладиронського.

— Ми б домовились, — самовпевнено заявив Ґілберт, як робив все в цьому житті.

— Він цього і хоче, щоб ми почали гризтись між собою, — Джеймс налив з чана суп і протягнув його другові. — Послухай мене уважно, Ґіле, ніяким чином не сій розбрат між нами, тримай свого рота на замку. І не говори з алітерцями, уникай їх. Нам не потрібні ще проблеми. Зрозумів?

— Навіть якщо вони знову почнуть відкривати свої чорні ротяки?

— Навіть тоді, Ґіле. Не роби ці перемовини ще складнішими, прошу тебе.

Джеймс замовчав, бо до них підійшла Агнес. Вона витерла мокрі руки об білий фартух і ніяково усміхнулась.

— Декілька хлопців захворіло, — поділилась уліадка. — Але нічого серйозного.

— Дякую, Агнес, — кивнув Джеймс, не дивлячись на неї.

— А! Я хотіла спитати стосовно трав. В мене немає деяких. Памʼятаєш?

— Я пошлю з тобою когось в місто.

— А я думала, ти підеш, — майже прошепотіла Агнес.

Ґілберт штурхнув друга в плече, але Джеймс глянув на сумне обличчя дівчини й покачав головою.

— Я не маю зараз часу, Агнес. Я попрошу когось іншого. Або ми можемо спитати в замку, можливо вони мають трави, які тобі потрібні.

— Я питала в алітерської лікарки, але вона не мала.

— Алітерської лікарки? 

— В мегінки, наші хлопці сказали, що вона лікарка. Он вона!

Агнес вказала рукою на Ріну біля входу до замку, яка говорила з якимось уліадцем. Джеймс поспішив туди.

— А на неї в нього є час, — пробурмотіла Агнес, і Ґілберт ледь стримав посмішку.