XLVI. Початок перемовин

Майже два тижні король, його довірені міністри й найближче оточення добирались до Отраду. Ріна відмовилась їхати в кареті й подорожувала на своїй кобилі. Ліннею вона вмовила лишитись в Лондірі разом з Пармелією. Астрі плентався позаду, з воїнами, а Каорі їхала разом з Арнікою. 

— Приглядайте за нею, — попросила Ріна в попередньої королеви.

Вона і сама не знала, чого так боялась. Важке почуття тривоги не полишало її думки. Чи зможуть вони домовитись? Ще й та умла з її істерикою. “Вони не домовляться”. Ось що вона сказала. 

Ріна покачала головою, наче могла б витрухнути думки з неї, але лише дрібні кучері розсипались по плечах.

— З Юндером все добре, — по-своєму розцінив її тривогу Ялі. — Скоро побачитесь.

— Він буде в Отраді? 

— Ні, але я впевнений, що він навідається, щоб побачити свою дружину.

Ріна сумнівалась в цьому. Проте не шкодувала про своє рішення допомогти уліадцям. Юндер сам сказав, що обітниці, які вони дали один одному, несправжні. І коли перемовини скінчаться, Ріна поїде. Вона і так тут затрималась. Нехай Юндер скаже всім, що вона померла, і одружується з ким хоче, або не одружується зовсім, то вже не її справа.

До Отрада доїхали під вечір. Уліадці вже були тут: воїни розмістились в наметах з південної сторони подвірʼя замку, пʼятьом очільникам повстання виділили кімнати, але на ніч ті побоювались лишатись в них і повертались до наметового містечка. Тільки Вільям Голдсміт в силу своїх літ не хотів міняти тепле ліжко на твердий лежак.

Вони вийшли зустрічати процесію короля ще біля воріт, разом з паном Отрадським, якому було доручено підготувати свій замок для перемовин. І Ріні здалось, що навіть повітря стало гарячішим, варто було їм заїхати на подвірʼя. Уліадці повиходили зі своїх наметів, майже кожен мав при собі чи пістоль, чи рушницю. Спочатку Ялі намагався домовитись, щоб уліадці приїхати неозброєні, але Голдсміт на це запропонував королю приїхати без охорони й довіритись повстанцям лише на слово. Вони ніяк не могли домовитись, аж поки Хіроторі не дозволив привезти з собою зброю на умовах, що жодна сторона не стане її використовувати. Це як посадити пса перед шматком мʼяса, подумав Ялі. Він і зараз так думав, поки озирався по сторонах. Але жодна рушниця не була піднята, жодного окрику чи слова. В повній тиші король зайшов у замок, а разом з ним й інші дворяни. Воїнів розмістили з північної сторони подвірʼя у наметах, під'їзна дорога розділяла два табори.

Дворян і пʼятьох очільників повстання посадили за один круглий стіл на вечерю перед королем, інші гості розсілись за столами хто де, і до Ріни підсів Ґілберт.

— Доброго вам вечора, пані Койл, — саркастично привітався він.

Ріна відвернулась. Не хотіла, щоб хтось знав, що вона близько знайома з уліадцями.

— Зараз почнеться маскарад, — прошепотів Ґілберт.

— Який маскарад?

— Вгадай, що насправді думає той чи інший рогатий покидьок.

І він розсміявся з власного жарту.

— Прошу тиші, — піднявся зі свого місця Ялі. — Слово королю Хіроторі.

Хіроторі ніяково підвівся.

— Я вдячним вам всім, що ми зібрались тут на перемовини. Я сподіваюсь, що вони будуть успішними. Що ми зможемо почути один одного і дійти компромісу. Завтра зранку я запрошую вас до бальної зали, а сьогодні прошу, скуштуйте вечерю, якою з нами поділився гостинний пан Отрадський.

Хтось з алітерців зааплодував, і всі вони піднялись, але уліадці лишились сидіти. І поки Ріна вирішувала, чи вставати їй, заграла музика.

— Бачу, ти в доброму здоровʼї, — продовжував говорити до неї Ґілберт так, наче вони зустрілись десь випадково в таверні. — І твій генерал теж. Бачив його, покруч чортів, — процідив він крізь зуби. — Багато наших поклав. Треба було йому глибше зарядити з пістоля.

— Це ти стріляв? — здивувалась Ріна й обернулась до чоловіка. Він усміхнувся.

— Диви, подарунки несуть королю, наче не перемовини, а званий вечір, — і Ґілберт скривився. Тоді помітив, що дівчина чекає на відповідь і додав: — Може і я. Це війна, Ріно, я вже не памʼятаю, скільки рогатих підстрілив. Або не дуже рогатих, — і він підморгнув їй.

Ріна важко зітхнула і знову прийняла рішення не звертати уваги на уліадця.

— Диви, диви, — не відставав той. — Це королю що, ложки принесли?

Ріна придивилась до алітерця, який як раз підносив Хіроторі свій подарунок.

— Прошу, прийміть цей столовий набір, — чоловік вклонився, протягуючи коробку. — Він виготовлений зі срібла, добутого на шахтах Корії, і вкритий дорогоцінними металами й камінням.

— Дякую, пане Люарський, — подякував Хіроторі й розпакував подарунок. Він глянув на виделку. — І справді, ніколи не бачив такого металу. Що це?

— Це таємниця наших ковалів, мій королю, — скромно відповів пан Люарський і відійшов на своє місце. 

— Ложки, покроплені уліадською кровʼю, — буркнув до Ріни Ґіл, але вона не слухала.

Залишок вечора пройшов спокійно. Перед самим сном Ріна вийшла в сад, що був у внутрішньому дворі. Там, під плакучою вербою, її знайшов Джеймс. Він був одним з пʼяти очільників повстання, наймолодший з них. 

— Я не знав, що ти приїдеш, — сказав він.

— Мені було тривожно, — зізналась Ріна. — Досі тривожно.

— Не варто, — Джеймс усміхнувся по-хлопʼячому. — Тут зібрались найкращі з найкращих. Ми домовимось. А якщо ні, то підемо на Лондір.

— Джеймс! — шикнула на нього дівчина й озирнулась. Навколо нікого.

— Моя воля, я б вже пішов, — і хлопець важко зітхнув. — Домовлятись з алітерцями це як домовлятись з самим чортом. Але інші хочуть перемовин. Я думаю, вони бояться світу, де алітерці не правлять. Інакше чому ми тут?

— Можливо вони більше не хочуть крові?

— Напівзаходи — це лише відстрочка, — Джеймс помітив Ґілберта в іншій стороні саду і кивнув до Ріни. — Бережи себе, я ще знайду тебе.

Дівчина лишилась сама в саду, лише холодний нічний вітер продував її тонку сорочку. Літо вже закінчувалось. Я провела тут цілий рік, зрозуміла Ріна, і від цієї думки стало ще холодніше. Їй згадались довгі ночі в Горвулані, де вона вчилась в гуртожитку медичної академії, а її сусідка сміялась з неї. “Навіщо тобі стільки вчити, дурненька? Ти так живеш, наче матимеш ще одну молодість”. І що тепер? Що вона робить в Алітері?