Розділ 5. XLV. Втеча

— Тобі лист, — після огляду Ялі протягнув Ріні вже розкритий аркуш.

Дівчина гмикнула, але взяла його й пробіглась очима. Лист був з Мегінкару, від Азалії.

— То я вже здоровий? — спитав Ялі. Ріна не відповіла, вона знову і знову перечитувала лист, але його значення не вкладалось в неї в голові. — Що там?

— Астрі, — Ріна розгублено сіла в крісло. — Його не було на кораблі, на який його посадив Юндер. Він не повернувся додому. І капітан сказав, що він зійшов з корабля в Саганьї.

— Тобто він в Алітері зараз?

— Я не знаю, — пробурмотіла Ріна. — Але чому? І де він може бути?

Ялі обвів кабінет очима, як робив завжди, коли розмірковував.

— Я знайду його.

— Знайдеш? Як?

— Це моя робота — знати про все, що відбувається в Алітері. До того ж я маю пару ідей. Ми знайдемо Астрі.

Ріна хотіла подякувати, але слова застрягли в неї в горлі. Це був Ялі, той самий Ялі, який вбив ціле поселення уліадців. Ялі, який посадив її до вʼязниці. Який не раз намагався обвести її навколо пальця. Якщо він і допомагав, то не просто так. Наче почувши її думки, принц посміхнувся.

— Вважай це за мої вибачення перед тобою. Все ж таки ти тепер дружина Юндера і довірений лікар Хіроторі, тож бачитимемо ми один одного часто.

Ялі не став зволікати: він одразу викликав до себе Каорі. Дівчина застигла біля дверей і не підходила ближче. Принц не наполягав.

— Де твій коханий?

— Який?

— В тебе їх декілька? — гмикнув чоловік і знову вказав Каорі на крісло перед столом. — Я маю багато важливіших справ. Не будемо затягувати. Я знаю, що він в Алітері. І я знаю, що він без тями закоханий в тебе, тож він мав би повернутись сюди. Де він?

— Я не знаю, де Астрі, — прошепотіла Каорі й опустила очі в підлогу.

— Що?

— Я не знаю, де він.

— Не знаєш?

— Ні.

— Добре, можеш йти.

Каорі вискочила за двері, і Ялі покликав одного з довірених вартових.

— Візьми ще когось і слідкуйте за нею, але так щоб вона не бачила. Я маю знати всі місця, де вона була.

Весь день Каорі займалась звичними справами: дивилась до Пармелії, хоч ця дитина і лякала її, до Масахіко, який вивчив її імʼя, але виходило в нього поки що тільки “Ка”, віднесла декілька суконь леді Джини до прачок і принесла чай королеві. Коли ввечері королівський палац вже відійшов до сну, Каорі вдягла своє непоказне плаття, склала в сумку всі гроші зі свого утримання, які змогла відкласти, трохи хлібу з обіду, накинула плащ і прослизнула повз кімнату матері. Чи вона сумувала, що лишає її саму? Ні. Кожен раз, коли Каорі намагалась сказати, що не хоче заміж за лорда, пані Зорнійська лише сміялась. “Ти будеш мені ще вдячна, гадюка”, казала вона. Але Каорі не збиралась це перевіряти. Після смерті брата й Ени, після відʼїзду Мей вона більше не мала в цьому палаці нікого, хто був їй дорогий. Була Ліннея, з якої вони потоваришували, але вона мегінка. Їй ніколи не зрозуміти Каорі, не зрозуміти як це, не мати можливості вибрати в житті нічого окрім кольору сукні. І то не завжди.

Каорі вийшла через бокові двері палацу одразу в сад. Тут, за гілками порослого плюща, в стіні ховалась хвіртка, яку вже давно не використовували. Колись Ши вдалось роздобути ключ від неї, і вони разом тікали вночі з палацу, дивились на зорі. І тоді він розказував про далекі країни, де пісок замість землі, про широкі океани й країни, де жінок не видають заміж насильно. Брат обіцяв їй, що заробить достатньо грошей, і вони втечуть разом: він, Каорі й Ена. Він збрехав, нагадала собі Каорі й закрила за собою хвіртку. І тепер вона сама має втекти в ті вільні краї.

Нічними вулицями Лондіру вона дійшла до школи, яку Ліннея тимчасово закрила. Після скандалу, який вчинила Ріна, в них більше не лишилось учениць. Каорі прослизнула всередину і навпомацки пройшла по коридору до дальньої комори, яка не мала вікон. Астрі сидів на старому матраці й щось писав.

— Каорі? — здивувався хлопець. — Щось сталось? Ти казала, що не прийдеш сьогодні.

— Вони знають, — Каорі віддихалась. — Прийшов лист з Мегінкару, і вони знають, що ти в Алітері.

Астрі роздратовано цокнув язиком.

— Швидше, ніж я думав. Я ще не роздобув коня.

— Неважливо, — Каорі вхопила його за руки й допомогла піднятись на ноги. — Ми маємо йти вже сьогодні. Вже.

— Вже? — здивувався Астрі. — Ще рано, ми не перейдемо Сонкари пішки.

— Якщо вони знайдуть тебе, все буде скінчено! — застогнала дівчина. — Прошу тебе, тікаємо вже!

— Тшш, спокійно, — Астрі обійняв її. — Я зрозумів. Ми підемо вже, дай мені тільки зібрати речі. 

Він став збирати харчі й речі в наплічник, поки Каорі бездумно слідувала поглядом за його рухами. Коли Мей дізналась, що вони з Астрі хочуть втекти, вона покачала головою. “Ти не кохаєш його, Каорі, ти лише використовуєш мегіна, щоб втекти”. І Каорі не сперечалась. Вона була готова покохати самого демона, якщо він забере її звідси.

Вони вийшли разом і тримались темних вулиць, щоб їх не бачили. Пішли до північного виходу з міста, там були гори й найменша кількість вартових. Якщо Астрі зміг прошмигнути у місто непоміченим, то і вийти вони теж зможуть. Каорі вже бачила Сонкари — їх не було видно в темряві, але дівчина уявляла їхні круті схили — коли позаду них почулось тупотіння коней. Вони заскочили в якийсь провулок, тоді ще в один.

— Вони були тут, мій лорде, — почувся невиразний голос.

— То обшукайте все, — відповів йому Ялі. 

Астрі з Каорі переглянулись і побігли далі, але вартових було забагато, і за черговим поворотом вони натрапили на одного з них.

— Вони тут! — крикнув той ще до того, як Астрі встиг вихопити ніж. — Хлопче, не варто.

— Астрі! — крикнула позаду Ріна.

Хлопець вилаявся і сховав ніж у піхви. Втеча скінчилась.

Ріна зістрибнула з коня й підбігла до Астрі з Каорі.

— Та нехай тебе блискавка гримне, Астрагале! — заголосила вона. — Як ти міг так вчинити? І що ви збирались робити?