XLIV. Прощання і поразка

Снилась Лейті. Їй було десять, як і мало б бути. Світле кучеряве волосся зібрано у високий хвіст, на мегінський манер, а на лобі вона мала дві зелених цятки.

— Скажи, мамо, а що за Сонкарами?

— Там Алітер, інше королівство.

— Ні. Що ти там бачила?

— Забагато.

Ріна прокинулась від дотиків до своїх долонь. Юндер лишав на них невагомі, лоскотні поцілунки, але, помітивши, що вона прокинулась, забрав руки. Відвернувся.

— Я їду на південь, — це було перше, що він їй сказав за останні пʼять днів. 

Чоловік був вже вдягнений, у плащі та важких чоботах зі збитими носами. За спиною мав свій дорожній наплічник.

Коли він був у дверях, Ріна гукнула до нього:

— Юндер! — зупинився. — Повернись звідти. Ти обіцяв знайти мене, памʼятаєш?

Чоловік обернувся і глянув на свою дружину із сумною посмішкою. Ріна не забуде її ніколи.

— Будь обережна. Постарайся не померти, поки мене тут немає.

На сніданок Ріна спустилась до жіночої їдальні. Вона прийшла невчасно і зіштовхнулась із групою жінок, з якими не так давно намагалась безрезультатно потоваришувати.

— Чула, генерала Койла теж відправили на південь, — звернулась до неї пані Зорнійська, мати Каорі. — Хоча всі інші воїни вже там.

— Він був поранений, — вступилась за чоловіка Ріна.

— Або все це лише примхи лорда Оджиранського.

Дівчина нічого їй не відповіла. Вона взяла одну з тарілок і поклала на неї всього потрохи з-за столу. Вже за дверима Ріна почула, як хтось з жінок голосно їй крикнув навздогін:

— Яка нахабність!

Вона снідала в тиші. У верхній шухляді стола знайшла малюнки Юндера: на деяких вона ще була з довгим волоссям, в уліадському платті, який пошила для неї Еллі. Інші були замальовками з військового табору, на них Ріна стріляла з пістоля або перевʼязувала чиїсь рани. Були новіші: дівчина спала на ліжку, загорнута у ковдру. На одному малюнку вона була у весільному платті. 

Невже він попрощався назавжди, подумала Ріна, і від цього в грудях їй болісно кольнуло. А тоді сховала малюнки, доїла і поспішила в оранжерею, де на неї вже чекала Арніка.

Тепер король Хіроторі вже не мав часу на чаювання з ними — він не виходив із зали ради, де збирались міністри й лорди. Найголовніші члени ради — лорди — сиділи за столом з королем, міністри — рядами поодаль, наче глядачі перед сценою.

— Уліадці вже в Сафонії, — втомлено сповістив Ялі, який сидів по праву руку від короля. — Як я і думав, лорд Монтаро Сафонський не намагається їх стримати.

Все загуділо: міністри намагались перекричати один одного, дворяни — перешіптувались. І хоча вони були з півночі, навіть їх стали лякати уліадці.

— Я прошу тиші! — дарма намагався перекричати всіх Ялі.

Тоді король Хіроторі піднявся зі свого стільця, і всі замовчали.

— Ніхто з нас не очікував, що повстанці зайдуть так далеко, — неголосно промовив він. — Але ми не можемо більше ігнорувати їх. Вони вже біля Саганії.

Молодий лорд Саганський на цих словах підскочив зі свого місця.

— Мій королю, ми міцно тримаємось, — почав виправдовуватись він. — Я відправив всіх своїх людей на допомогу генералу Лондарському. Проте.. — його батько, який сидів поруч, смикнув того за руку.

— Прошу, продовжуйте, — попросив король.

— Проте Алітер ще не бачив такого повстання. І я боюсь, — ботько знову з усіх сил смикнув молодого лорда за руку, але той відмахнувся: — Боюсь, що ми бачили ладиронські рушниці. І навіть пушки. Вони пробиваються крізь наші фортеці, мій королю. Я не думаю, що ми втримаємо їх надовго своїми силами.

Тиша у залі стала ще виразнішою.

— Я дякую вам за вашу відвертість, лорде Саганський, — Хіроторі кивнув. — Підкажіть, скільки людей ми можемо виставити ще?

— Пʼять тисяч найбільше, — відповів Ялі. — Це якщо ми заберемо майже всіх з кордону Гоалії, на що лорд Корський ніколи не погодиться.

— Тобто три?

— Близько того.

Хіроторі задумався.

— Цього вистачить, мій королю, — поспішив завірити його Ялі.

— Я думаю, нам варто нарешті вислухати вимоги повстанців, — заявив король.

Ялі глянув на нього, тоді на нажахану раду і врешті усвідомив сенс слів. Хтось в залі не стримався й ахнув від здивування. І принц був певен, що і сам би скрикнув, якби на нього не дивились десятки очей.

— Ви хочете вислухати повстанців? — перепитав він.

— Так.

Ніхто навіть шепотіти не наважився.

— Пробачте, але це означатиме, що ми слабші, ніж вони.

— А хіба так не є? — перепитав Хіроторі таким спокійним тоном, наче і не розписався тільки що у своїй безпорадності, як король.

— На цьому я оголошую раду закінченою, — офіційним тоном сказав Ялі й піднявся. — Прошу вас завтра о девʼятій зібратись тут знову.

Міністри й лорди почали збиратись. Коли вони пішли, Ялі втомлено опустився у своє крісло і закрив обличчя руками.

— Що ти таке патякаєш? — пробурмотів він, тоді рвучко підняв голову і глянув на брата: — Що це означає? Що ти хотів сказати? 

— Думаю, настав час піти на перемовини.

— На перемовини?! — Ялі скочив з крісла. — На перемовини з ким? З повстанцями?

— Саме так.

— Ти зійшов з розуму. 

— Подумай сам, Ріоталі, нам не виграти в них. Ми стількох втратили у Гоальській війні, що не можемо відновити наші сили й досі. Мегіни повернулись додому, кожен день все більше наших воїнів переходить на сторону повстанців. А твої інформатори? Ти зміг встановити з ними звʼязок?

— Ні, — Ялі важко зітхнув, — схоже їх зловили. Всіх на раз, — він гмикнув. — Ти розумієш, що це означає.

— Що їхні інформатори у нас в палаці працюють краще, ніж наші в їхньому таборі. Ми маємо піти на перемовини, Ріоталі.

— Ні.

— МИ не можемо далі ігнорувати присутність уліадців. Їх більше, вони сильніші, і навіть за сотні років не втратили своєї культури й мови. Це і їхнє королівство.