XLIII. Темні куточки душ

— Ріоталі поїхав до Лівтерану, — поділилась Арніка, коли вони пили чай після сніданку. — Думаю, це через уліадців, вони вийшли на кордони Баконії. Ріно?

Але дівчина вже зсунула свій стілець.

— Потрібно спішити, поки він не повернувся.

— Куди?

— В його кабінет.

Азарт в очах Ріни злякав Арніку. Вона знала, що з такими очима люди роблять необдумані вчинки.

— Ви маєте ключ?

— Я знаю, в кого він є.

— Якщо вас спіймають…

— Я не видам вас, не переживайте, — і Ріна побігла назад до палацу.

Юндера не було в кімнаті, коли вона прийшла. Це полегшувало задачу. Дівчина передивилась всі шухляди столу, і знайшла ключ, що закінчувався різьбленим кільцем. Вона вже бачила його кілька разів, коли хлопець збирався до кабінету Ялі. Схопила його, кілька аркушів зі столу та олівець.

Думки її бились у голові наче риба, викинута на берег. Вона дивилась по сторонах, очікуючи, що зараз когось зустріне, хто зупинить її. Вона скаже, що випадково взяла цей ключ. Але ніхто не зустрівся. І ключ підійшов. І двері відкрились без скрипу.

Кабінет Ялі був невеликим. Точніше він здавався таким через стелажі та шафи з книжками, паперами й теками. Ріна закрила за собою двері на ключ і сховала його у кишеню. Декілька секунд дівчина розгублено дивилась на весь обсяг інформації, що зберігала в собі ця кімната. В самому центрі стояв стіл, Ріна підійшла до нього. Найважливіша інформація має бути на відстані витягнутої руки, подумала вона і стала копирсатись в шухлядах столу. Документи, заяви, замітки, звіти, розрахунки, кілька малюнків Юндера. Ріна намагалась не порушити порядок, в якому зберігалось все це. Кілька товстих книг, за якими дівчина бачила свого чоловіка, теж були тут. Карти, листи. Ріна зупинилась на них докладніше. Багато з них були офіційним листуванням між державами, листи містили переклади, довгі вступи та розпливчасті формулювання. В тих, що були написані мегінською, Алітеру відмовляли в допомозі з військовою силою, але не відмовляли у постачанні їжі кораблями. Кілька листів ладиронською, кілька гоальською. Але в них Ріна не прочитала нічого цікавого. В нижній шухляді була товста тека. В ній було багато досьє і коротких посилань, по яких були складені звіти. Деякі записки були лише з кількох слів, деякі були схожі на листи. “Відійшли в Гоальське королівство, стоїмо біля села Корнел”. “Генерал Койл без тями, але живий”. “Одна зі штаб-квартир біля міста Палувар”. Ріна і сама тепер писала такі посилання, правда вони йшли у зворотній бік. Це були шпигуни, які лише удавали, що є вірними уліадцям.

Ріна перемалювала з десяток чорно-білих портретів, коли почула, як повільно і тихо опустилась ручка дверей до кімнати, і так само повільно піднялась. Прислуга? Арніка? Ялі? Ні, він би не став перевіряти, чи закриті його двері на ключ. Вона ж забрала ключ зі щілини? Опустила руку в кишеню і перевірила. Тут. По ту сторону дверей ні звуку. Ріна змусила себе дихати. Думати. Рахувати. 

На швидку руку переписала імена і прізвища, які ще лишались в теці, і склала все як було. Поклала теку у нижній ящик столу. Жодного звуку за дверима. Ріна продовжувала рахувати. Хто б там не був, він не стане сидіти під дверима довше десяти хвилин. Якщо тільки він не знає, що тут і справді хтось є. 

Дійшовши до шестисот, дівчина сховала під одягом свої папери та олівець. Ключ увійшов у щілину майже без звуку. Ріна повернула його і прочинила двері. Широка долоня вирвала двері з її рук і штовхнула всередину. Дівчина відстрибнула назад, намацала в кишені штанів маленький ніж, який подарував їй Юндер, і приготувалась битись за своє життя.

Вона не побачила нічого крім його очей: злих, чорних, примружених до маленьких цяток і сповнених болю. Юндер зачинив за собою двері й обвів поглядом кімнату. Він намагався не дивитись на Ріну. В руках мав теку з документами.

— Дай ключ, — протягнув долоню, і дівчина слухняно вклала в неї ключ.

Юндер лишив свою теку на одній з полиць і лишився на кілька секунд стояти обличчям до шафи. Ріна бачила, як під сорочкою здригнулись його плечі. Але він взяв себе в руки й обернувся до неї.

— Ти лишила все на своїх місцях? Не забрала нічого з собою, я сподіваюсь?

Ріна кивнула.

— Йди за мною. 

Вони вийшли з кабінету Ялі, і Юндер закрив його на ключ. Він стиснув руку дівчини, наче боячись, що вона втече, і швидким кроком попрямував до кімнати. 

— Візьми плащ, ми прогуляємось.

Мовчки дійшли до стайні й осідлали коней. Виїхали з Лондіру й попрямували все далі по дорозі, аж до самого лісу, де дощ перетворив землю на багнюку. Їхали довго. Врешті Юндер зупинився і зістрибнув з коня.

— Злізай. Тут нас не почують.

Ріна зістрибнула у багнюку, проте навіть не помітила того. Вони пройшли ще трохи, аж поки хлопець не зупинився і не обернувся до дружини. Щелепи міцно стиснуті, очі горіли від гніву, губи зімкнуті у тонку лінію. Нажахана, Ріна зробила крок назад і вперлась спиною в стовбур дерева. Він вбʼє мене тут, промайнуло в її голові, але втікати не було часу. Він був поруч, на відстані витягнутої руки. Ріна стисла ніж у кишені. 

— Для кого ти шпигуєш? — тепер вже Юндер не стримував голос. — Уліадці? Мегіни? Я хочу знати за які твої божевільні ідеї мені відрубають голову!

Вгледівся в очі Ріни й зробив висновок:

— Уліадці, авжеж. Я б міг здогадатись, поки був там. Чому ти мовчиш, Ріно?!

Дівчина продовжувала мовчати. Вона забула, яким він може бути страшним. Вона забула, що він може переламати її кінцівки наче сухе гілля. Забула, що все життя його вчили лише вбивати. 

— Кому ти маєш передати інформацію?

— Я не скажу тобі, — прошепотіла Ріна, тоді повторила голосніше і впевненіше: — Я не скажу тобі.

— Що ти знайшла в кабінеті? — мовчання. — Що ти вже їм розказала? — мовчання. — Він попереджав мене. Чорт, він попереджав! Ти розумієш, що підставляєш всіх під удар? Мене, Ліннею, Юнга, навіть Ялі.