XXXIX. Влитись в суспільство

— Пані Койл?

Ріна не звернула увагу на пані Юну Совранську, яка звернулась до неї. Вона ще не звикла до того, що інші кликали її імʼям Юндера.

— Пані Ріно, це вас покликали, — з усмішкою пояснила Арніка, і Ріна здивовано обернулась до пані Совранської.

— Вибачте, я ніяк не звикну.

Після весілля Арніка всіма силами намагалась примирити Ріну з алітерками й змусити їх якщо не прийняти її, то хоча б змінити ставлення на дружнє. Вона приходила кожен обід до дівчини, витягувала її з кімнати або бібліотеки та змушувала виходити на прогулянки. 

— Ти маєш якомога швидше звикнути до життя тут, — пояснювала мегінка. — Я знаю, це складно, проте ти маєш постійно потрапляти на очі дворянам, щоб вони прийняли тебе.

Це здавалось Ріні беззмістовним. Вона все ще не полишала планів повернутись в Мегінкар. Вдруге це зробити буде важче, думала вона на світанку, перебираючи пальцями волосся Юндера, поки він спав. В такі моменти Ріна була готова відмовитись від всього, але вони швидко проходили: приземлені думки вивертали на неї реальність як таз холодної води, і вона знову годинами слухала плітки алітерок. 

— Я хотіла спитати вас, пані Койл, чи ви знаєте щось, що допомогло б від нудоти, — спитала Юна Совранська. Це була дівчина років двадцяти пʼяти, вона вже мала сина, який постійно носився навколо них по саду, удаючи, що їздить на коні, і чекала на нове дитя, хоча під пишним платтям цього ще було не розібрати. Її чоловік був одним з міністрів, проте через брак знань алітерської, Ріна не зрозуміла яким саме.

— Вам потрібен настій з меліси й календули, — жваво відгукнулась мегінка. — Якщо дозволите, я можу приготувати його вам.

— Це було б прекрасно! — Юна глянула на свого сина і покачала головою: — З Джихіро такого не було, а це певно дівчинка, — вона торкнулась свого живота. — Ще не народилась, а вже завдає мені клопоту.

— З тими дівчатами тільки клопіт, — пожалілась інша алітерка, її донька була одною з тих, хто піднявся тоді на сцену разом з Ріною. — Сподіваюсь, вони хоча б не переймуть диких мегінських звичаїв.

— Це які ж? — уточнила Ріна.

Алітерка на це лише закотила очі й махнула рукою. Замість неї відповіла Юна:

— Пані Годарська не мала на увазі нічого образливого, — завірила дівчина. Вона постійно згладжувала кути, в будь-якому конфлікті. — Я думаю, вона лише хотіла сказати, що те, як ви вчинили на бенкеті, нас всіх шокувало. 

— Я сподівалась, вас шокує не мій вчинок, а вседозволеність алітерців щодо жінок. Це більш дикий звичай, не находите?

— Якщо дозволите, — вмішалась Арніка і виразно глянула на Ріну, спонукаючи ту до мовчання, — я все хотіла спитати в вас, пані Годарська, як здоровʼя вашого сина? Він же зараз на півдні, у війську? Чи він здоровий?

Решту прогулянки ніхто не звертав на мегінку уваги, і вона теж не особливо слухала, про що говорили інші.

Наступного ранку Арніка не зайшла за Ріною, тож на сніданок дівчина відправилась сама. В руках вона мала настій з меліси й календули для пані Юни Совранської. Весь вечір минулого дня в них з Юндером пішов на те, щоб обʼїздити крамниці Лондіру в пошуках трав. Перед самими дверима до жіночої їдальні Ріна зупинилась, бо почула, що говорять про неї.

— Арніка поїхала у справах до Лівтерану, сподіваюсь, і та мегінка не прийде, — сказала пані Годарська. — Як може дівчина носити штани? І ці жахливі цятки на лобі! Мені соромно, коли вона йде поруч з нами.

— Найжахливіше те, що вона говорить, — підхопила її інша алітерка. — Що, якщо наші доньки теж стануть так думати? Все через вплив мегінів, наше суспільство починає розвалюватись. Їхні гріховні ідеї осідають в головах наших доньок! 

— Але вона тепер дружина генерала Койла, — спробувала втрутитись Юна. — Ми не можемо просто удавати, що її не існує.

— Генерал Койл або сліпий, або дурний, — пані Годарська розсміялась. — Вона прямо зі сцени на всю залу заявила про те, що не є чистою, що була зіпсована не одним чоловіком, а він примчався рятувати її з вʼязниці.

— Вона навіть мала доньку, ви знали?

У Ріни стислось все всередині. Наче словами можна було втиснути між ребер лезо.

— Вона ж вміє щось робити з травами. Може вона причарувала генерала Койла? — припустила Юна. — Я чула, що серед мегінок майже кожна друга — карвшек. 

Далі Ріна не стала слухати. Вона штовхнула двері й опинилась у їдальні. Алітерки обернулись до неї та замовчали. Було настільки тихо, що Ріна почула за вікном птахів, що цвірінькали, вітаючи новий сонячний день.

— Пані Койл? — першою подала голос Юна. — Ви давно тут?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що ви думаєте про мене і мого чоловіка, — Ріна підійшла ближче і вручила алітерці настій у скляному флаконі. — То я приготувала вчора для вас, пані Совранська, хоча ви й навряд будете пити. І мене звати Ріна з Корлану.

Вона кивнула головою, імітуючи уклін, і вийшла з їдальні. 

Юндер вже пішов на сніданок до Ялі, тож Ріні нічого не лишалось, як піти до Пармелії. Сьогодні з нею знову була Мей, вона намагалась заколисати дитину, проте дівчинка явно не розділяла її бажання. 

— Я візьму її.

Ріна забрала від втомленої Мей Пармелію і почала колисати на руках.

— Ви вже поснідали? — прошепотіла алітерка.

— Ні.

— Я йду на кухню по сніданок, принесу і вам щось.

Ріна сіла на краєчок софи й замилувалась Пармелією. Вона була справжньою алітеркою: сірі, майже прозорі очі, волосся й вії настільки тонкі й бліді, що їх зовсім не було видно. А ще роги. Поки що їх не було помітно, лише невеличкі гулі над скронями, але за рік вони почнуть різатись, як ріжуться зуби дітей.

— Люба моя Пармелія, — наспівувала Ріна неначе колискову, — мене ненавидять всі алітерки. Можливо ти єдина з них, хто любить мене. Цікаво, чи любитимеш ти мене, коли виростеш, чи так само вважатимеш дивною тіткою. 

Пармелія засинала, а Ріна не могла відвести очей. Вона уявляла, що тримає на руках Лейті. Навіть пахли вони схоже. А може вона все придумала. Майже десять років пройшло, і її спогади вже давно вкрились туманом часу. Часто Ріна думала, чи наважилась би вона мати ще дітей? Навряд вона могла б народити своїх, але у світі повно дітей, які втратили батьків. Проте тепер, тримаючи на руках Пармелію, Ріна ясно розуміла, що не наважилася б. Що страх втратити ще одну дитину назавжди вʼївся в її серце шрамами.