XXXVII. Заради тебе

— Що ж, генерал Лондарський підтвердив твої слова, — Ялі протягнув Юндеру лист, і чоловік швидко пробігся по рядках. Там не було нічого про його відставку.

— Як тобі вдалось причарувати того старого генерала? — Ялі гмикнув. — О, і він передав з посильним твій меч. Сказав, що ти так спішив до своєї дружини, що забув його в таборі, — він протягнув здивованому Юндеру меч. — Що ти намагався зробити? Кинути все і піти у відставку?

— Так.

— Заради Ріни? Ти справді вирішив одружитись з нею?

— Ми вже одружені.

— Але весь цей час при дворі приховували це від усіх? Юндере, я не потерплю брехні від тебе.

— Це правда. Ми одружились ще шість років тому.

— Те, що ви зляглися, не означає…

— Ми одружились, — твердо повторив Юндер. І Ялі з подивом вдивився тому в очі. Юндер не брехав. 

— Вона вільна, не треба ніякого покарання, нехай повертається в Мегінкар хоч завтра. Але не одружуйся з нею, вона знищить тебе.

— То закон все-таки працює так, як ти хочеш, якщо тобі це справді потрібно?

— Вона ж не кохає тебе, Юндере! Вона ніколи не пробачить тобі. Вона ніколи не народить тобі дітей. Ти ніколи не станеш для неї важливішим за її принципи. Ти хоч розбийся, помри заради неї, але вона не покине тебе рано чи пізно.

— Це неважливо, — генерал покачав головою. — Якщо їй потрібно буде піти, я просто знову проведу її.

— Ти хворий.

— Але ж не тільки я, — відповів на це Юндер і показав свій меч. — То ти лишаєш мене на службі?

Ялі важко опустився в крісло і прикрив рукою голову, що розривалась від болю.

— Для всіх ти повернувся задля лікування, бо відкрились рани. Будеш поки тут. Пізніше повернешся на південь.

— Я дякую вам, лорде Ріоталі, — Юндер вклонився.

— Ти можеш хоч трохи її контролювати? — спитав Ялі й дістав з ящика стола інший лист, з печаткою, на якій змальований вовк. Юндер пробігся очима по його вмісту. — Мені не потрібен ще один скандал.

— То може ти просто не будеш виконувати забаганки лорда Корського? Спочатку Ена, тепер Каорі? Скільки він має загубити дівчат, щоб ти сказав йому “ні”?

— Юндере, — застеріг його Ялі, — ти говориш про найвпливовішого лорда Алітеру і про мого дядька.

— І про батька твоєї дружини, — додав Юндер роздратовано.

— Я і сам розумію, що він з віком зійшов з розуму у своєму бажанні мати спадкоємця. Але він має право взяти алітерку за дружини, я не можу йому відмовити в цьому.

— Не віддавай Каорі, віддай дівчину, яка має за собою сильну і заможну родину.

— Це тому, що вона сестра Кенширо?

— Це для того, щоб вона не повторила долю Ени.

— Їй достатньо не повторювати тих самих помилок.

— Ти й сам знаєш, що якби родина Тавронських була впливовішою, Лорд Корський не наважився б стратити дівчину, — Юндер повернув лист. — А ти хочеш віддати йому Каорі? Вона там буде гірше за служницю.

Ялі важко зітхнув.

— Я щось придумаю. Можеш йти.

Юндер вклонився і вийшов з кабінету. В коридорі він стикнувся з Мей Лондарською, яка поспіхом привіталась.

— Я бачив вашого батька на півдні, — сказав Юндер просто так, щоб не проходити повз мовчки. — Він у доброму здоровʼї.

— Дякую, — неуважно кинула Мей. Поглядом вона вдивлялась у двері кабінету Ялі, і Юндер, помітивши це, не став її затримувати.

Мей увійшла до Ялі без стуку. Він здивовано глянув на дівчину.

— Леді Джина просила вас зайти, коли ви матимете вільну хвилину, — пояснила причину свого візиту Мей.

— Дякую.

Але алітерка не йшла. Вона стояла біля дверей, перебираючи своє плаття, аж поки Ялі знову не підняв голову до неї.

— Щось ще, пані Мей?

— Я підслухала вашу розмову з генералом Койлом, — зізналась дівчина й обличчя її вмить стало червоним від сорому. — Пробачте мені.

— Це нічого, — спантеличено відповів Ялі. — Лише тримай все в таємниці.

— Я маю до вас пропозицію. Я вийду заміж за лорда Корського.

— Ти? — принц відклав папери й нахмурився. — Я не помічав за тобою до цього корисливості. Ти хочеш стати леді Корською?

— Ні, — Мей продовжувала дивитись у підлогу. — Але генерал Койл правий, Каорі ніяк не можна виходити заміж за лорда.

— А тобі?

— Мій батько не дозволить лорду Корському завдати мені шкоди, — невпевнено відповіла Мей. — Прошу, не кажіть нічого Каорі, нехай цей лист буде таємницею. Я сама напишу батькові й сповіщу його про своє рішення. 

Вона вклонилась і вислизнула з кабінету. На неї вже чекала Ріна з Пармелією. Третього дня, як її звільнили з вʼязниці, мегінка вийшла зі своєї кімнати й вчинила скандал в покоях леді Джини. Мей теж там була. І якщо Каорі швидко зорієнтувалась і, схопивши дітей, вийшла з кімнати, то Мей лишилась стояти, притиснувшись до стіни, в надії, що її ніхто не помітить.

— Ти не будеш виховувати Пармелію! — заявила Ріна. І звідки тільки в неї було стільки хоробрості?

— Але ми зможемо дати доньці Ени найкраще виховання, — намагалась заперечити Джина. — Найкраще лікування. Вона матиме все, що їй потрібно. Вона як сестра мені, — алітерка запнулась. — Вона і є сестра мені.

— Ні. Ти навіть не заступилась за Ену. Я не дозволю тобі загубити ще одне життя. Кого ти зможеш з неї виховати? Ще одну нещасну алітерку, яка буде власністю чоловіків?

— Ріно! — крикнула Джина, і Мей вперше почула, щоб її пані підняла голос. — Як ти можеш?

— Ти навіть не прийшла до неї жодного разу, — прошипіла мегінка. — Ти навіть не спробувала. Мей спробувала зупинити страту Ени! — Мей здригнулась, коли обидві дівчини обернулись до неї. — Каорі спробувала! Мегіни спробували більше, ніж ти. Я не дозволю тобі виховувати Пармелію.

Джина більше не сперечалась. Вона впала на диван і заридала. Можливо це і розворушило почуття Ріни, але вона не подала знаку. З того дня Пармелія жила в покоях Ріни і Юндера. Мей приходила до них кожного дня. Крім неї тут ще була годувальниця — служниця, на ім'я Розі. Це була низенька жінка, яка працювала на кухні. Її новонароджена дитина померла від хвороби кілька тижнів тому, але по Розі це було важко сказати — вона вже мала чотирьох дітей і встигла поховати ще двох раніше, тож не особливо переймалась смертю.