Розділ 4. XXXIV. Розмови у темряві

У вʼязниці було пусто. Варто було Ялі зачинити Ріну у камері, як він розпорядився вивести звідси Ену. Крізь ґрати дверей Ріна бачила, як дівчину провели повз неї по коридору, а тоді вʼязниця поринула у тишу. Нагорі, де мав бути бенкет, музика більше не грала.

Ріна намагалась повністю загорнутись в тонкий плащ, але це не допомагало. Їй було холодно. Цей холод і темрява були занадто знайомі, і вона застрягала на межі між реальністю та маревом з минулого. Вона чула кроки, важкі й повільні – під кінець життя Токамадер Баконський значно набрав у вазі – вони були вже тут, зовсім близько. Вона чула його голос, що кликав її на ім'я, а тоді просиналась. Суцільна тиша, лише вітер стогнав за стіною. У вʼязниці не було вікон, проте під час холодних ночей на півночі це було перевагою. Приміщення освітлював лише один ліхтар, який тихо поскрипував, коли двері вʼязниці відчинялись вартовими кожні дві години задля того, щоб впевнитись, що Ріна всередині. Все що було по праву і ліву сторону коридора не існувало в цій темряві. Дівчина намагалась не дивитись туди, вся її увага була зосереджена на млявому вогнику ліхтаря. Але під ранок свіча в ньому згасла, і Ріні здалось, що світ помер в цей момент. Вона не бачила нічого, могла лише прислухатись до звуків навколо. Десь поруч перебирали пазурями по камʼяній підлозі пацюки, а вітер гудів все сильніше. Ще Ріна чула своє серце. Його ритм відбивався в кожній клітинці тіла. І щоб не зійти з розуму, вона стала рахувати свій пульс. Один, два, три. Сто двадцять. Пʼятсот сімдесят девʼять.

Справа заскреготіли двері. Ріна з жахом придивлялась до ліхтаря, що наближався. Зараз вона знову побачить його обличчя. Його пожовтілі старечі роги та сіро-голубі очі. Його рідке волосся, зібране у тонку косу. Його посмішку, що оголює ряд гнилих, почорнілих зубів. Його руки, що існують лише для того, щоб катувати її.

– Ріно?

По ту сторону дверей стояв Ялі. Разом з ним був один з вартових, він приніс крісло та поставив його поруч з алітерцем. Ялі спочатку глянув на стілець, а тоді кивнув на двері.

– Відкрийте. 

Він зайшов до середини й поставив стілець навпроти Ріни, яка скрутилась на брудному матраці в іншому кінці камери. В руках він мав одяг для дівчини. Ялі мовчав, аж поки вартовий не вийшов і не закрив зовнішні двері до вʼязниці.

– Я готовий вислухати, що це було. Чому ти це зробила?

– Де Ена?

– Так розмова не піде, – Ялі покачав головою. – Домовмось: ти відповідаєш на одне моє питання, я – на одне твоє. Чому ти це зробила?

– Я не можу вплинути на ваше рішення, але можливо інші мегіни зможуть.

– Це Арніка придумала?

– Моя черга, – Ріна сіла і спробувала зосередитись. В голові їй пульсувало, а в горлі пересохло. – Де зараз Ена?

– Ми поки закрили її в одній з кімнат. Я не хотів лишати вас тут разом. Отож, це Арніка придумала?

– Ні.

– Але ви планували це разом?

– Ні. Як здоровʼя Пармелії?

– З нею все добре. Вона з Джиною.

– Чому не з Еною?

– Ти можеш радіти, Ріно, – перебив її Ялі. – Ти зіпсувала свято примирення і схоже розпочала новий виток конфлікту між нашими королівствами. Мегіни, які мали бути на святі тиждень, вже поїхали. І разом з тим відкликали своїх воїнів, які тримали оборону на півдні. Юндеру тепер прийдеться не солодко, а в уліадців є шанс захопити всю Баконію, – він вже ледве стримував гнів. – Ось що ти зробила своїм вчинком.

– Мені б не довелось, якби ти врятував Ену.

– А мені доведеться покарати тебе, Ріно. Я звірився з писанням моралі для алітерок, але схоже, що ніхто до тебе не оголявся перед королем й іншими дворянами. А там описано понад п'ятсот злочинів і варіантів покарань, – Ялі гмикнув. – Тож я ще роздумую над тим, що мені робити. Був би в тебе чоловік, батько чи хоча б брат, я міг би відпустити тебе. Але ми з тобою знаємо, що ти нікого не маєш, тож я поки потримаю тебе тут. Пару тижнів, – він посміхнувся. – Або пару десятків тижнів.

– Писання моралі для алітерок? – Ріна тихо розсміялась. – А для чоловіків таке є?

Але Ялі пропустив її зауваження повз вуха.

– Я приніс для тебе одяг. Але я сподівався, що ти матимеш хоч якісь докори сумління стосовно свого вчинку. 

Він піднявся, так і не віддавши одяг.

– Або можливо ти маєш для мене якусь важливу інформацію? Лише розкажи, і ти не тільки отримаєш одяг, ти вийдеш звідси. Я не садист, Ріно, я знаю, що для тебе не буває місця жахливішого, ніж темна в'язниця.

Дівчина мовчала. Тоді Ялі попрямував до виходу, забираючи з собою світло. 

– Не запалюйте їй ліхтар, – почула Ріна перед тим, як двері вʼязниці закрились, і тиша знову її поглинула.

В суцільній темряві неможливо було зрозуміти, скільки часу вже пройшло. Інколи Ріні здавалось, що вона знаходиться тут кілька годин, інколи здавалось, що пройшло вже кілька днів. Тіло її здригалось від холоду, а горло горіло від спраги. Сон не приносив полегшення, в ньому її наздоганяли жахи минулого, і лише гострі зуби голодних пацюків виводили її з заціпеніння.

– Ти спиш?

Ріна відкрила очі. Ялі тримав ліхтар близько до ґрат, намагаючись розгледіти в темряві дівчину. Вона нічого не відповіла, горло занадто пекло від спраги, тож алітерець невдовзі пішов. 

– Ріно?

Вона ледь розліпила очі. Ялі сидів навпочіпки поруч. Він протягнув їй кружку з водою, і Ріна припала до неї губами. Після декількох ковтків свідомість повернулась до неї. Дівчина хотіла забрати кружку, але він не віддав. Набрав ще води з відра за своєю спиною і знову напоїв Ріну зі своїх рук. 

– Поїж, – Ялі протягнув їй тарілку з кашею, і дівчина мовчки накинулась на їжу. Він навіть приніс хліб, його вона теж проковтнула не жуючи.

– Тихо, ніхто не забере їжу, – майже ласкаво прошепотів Ялі. 

Але Ріні було не вперше. Вона з'їла все, а тоді відсунулась на сам кут матраца.

– Я знаю, що ти робиш, – прошепотіла дівчина. – Думаєш, лорд Баконський не намагався приручити мене їжею?