XXXIII. Бенкет під час чуми

Ріна вдягалась того ранку особливо довго. Бо це був перший день святкування примирення між мегінами й алітерцями, яке тривало ось вже пʼятнадцять років. Ще довше вона виводила ідеально круглі цятки на лобі розтолоченим порошком з водоростей, який вона розводила з водою кожного разу. Спробувала вкласти неслухняне волосся – дарма. Врешті здалась і зібрала кучері у високий хвіст. А тоді у двері до неї затарабанили. 

– Що з нею? – спитала Ріна, коли відкрила двері. З ними чекав один з вартових.

– Їй погано, – сповістив він байдужим голосом.

Дівчина схопила свою сумку і побігла вниз, до вʼязниці, не чекаючи, поки вартовий піде за нею.

Двері до камери Ени були відкриті. Всередині сиділа Арніка, тримаючи дівчину за руку.

– Вона вже була в такому стані, коли я прийшла, – за звичкою мегінською розповіла жінка Ріні. – Тож я послала за вами.

Ріна присіла поруч з блідою Еною. 

– Що таке?

– Живіт болить, – пробурмотіла дівчина. – І це, – і вона вказала на калюжу у кутку камери.

– Арніко, закрийте двері, будь ласка, – тихо попросила Ріна, і, коли жінка вийшла, підняла спідниці Ени. – Розслабтесь, я не робитиму вам боляче.

Але боляче було, і Ена вигнулась і відповзла від Ріни. Тоді застигла в одному положені, щоб віддихатись.

– Все добре, Ено, це перейми. Ви народжуєте.

– Але ж ще рано!

– Так. Але ти впораєшся.

Коли Ріна вийшла, вона була блідіша за місяць. Арніка, яка все чула з-за дверей, важко зітхнула. 

– І нічого не можна зробити?

– Я не можу змусити дитину не народжуватись.

Вони говорили мегінською, щоб не лякати Ену.

– Вона виживе?

– В неї більше шансів, ніж в дитини, – Ріна здригнулась, почувши радісний сміх з двору, настільки голосний, що його було чути навіть у вʼязниці. На свято приїхали перші гості.

– Боюсь, наш план провалився, – зізналась Арніка. – Королева Неотінея приїде за два дні. Я покладала свої сподівання на розмову з нею. До того часу дівчину стратять. Якщо вона переживе пологи.

– Ми можемо спробувати викрасти її під час бенкету.

– Ріно, зараз вартових більше, ніж завжди, – вони обидві глянули в сторону виходу. Там розмовляли між собою пʼятеро воїнів, всі озброєні. Ще більше Ріна бачила в коридорах палацу на першому поверсі. – Робіть те, що ви вмієте. Врятуйте дівчину і дитину. А я спробую поговорити хоч з кимось. Буду робити те, що вмію я.

Вони кивнули одна одній і розійшлись: Арніка пішла зустрічати гостей, Ріна – в камеру слідкувати за переймами Ени. Невдовзі до неї доєднались дві служниці, яких прислала Арніка, вони принесли з собою чистих рушників і багато подушок, але суттєво похмуру атмосферу вʼязниці це не змінило.

– Мене стратять, варто мені побачити свою дівчинку? – слабо спитала Ена. 

Вона вже звиклась з переймами й навіть говорила між ними.

– Ви так впевнені, що це дівчинка?

– Авжеж, – Ена слабо усміхнулась. – Я назву її Ерітріною, на честь вас.

– Їй буде важко в Алітері з мегінським ім'ям.

– Заберіть її з собою, – прошепотіла Ена. Її живіт охопив спазм і вона застогнала. – Прошу… Ріно, Ріно! Не дозвольте їм. Забрати. Її.

І Ена заскімлила від болю. Ріна міцно тримала дівчину за руку, аж поки біль знову не пройшов. Алітерка відкинулась на подушки й витерла піт з лоба.

– Прошу, заберіть її з собою. Вона загине тут. Всі знатимуть, хто її мати. Де вона опиниться? У притулку? – Ріна здригнулась. – А потім вона повторить мою долю. Всі ми однаково живемо. І помираємо або в пологах, або від рук чоловіка.

– Ви не знаєте майбутнього, Ена.

– Я бачила минуле. І я не хочу, щоб моя донька бачила те саме. Як звали вашу мати, Ріно?

– Пармелія.

– Це імʼя щось означає?

– Це назва лишайників. Вони можуть вижити будь-де. Сильні й витривалі. Мегіни вірять, що якщо дати дитині імʼя рослини, то дитина буде міцною і житиме в гармонії з природою.

– Прошу назвіть мою дівчинку мегінським імʼям. Можливо якщо вона не матиме алітерського імені, то не матиме й алітерської долі.

– Ви самі назвете свою доньку, Ена. Я не дозволю вам померти.

Але дівчина на це лише знову застогнала. 

Бенкет нагорі тривав вже не одну годину, коли перейми Ени нарешті стали достатньо частими. Декілька разів Ріні здавалось, що дівчина втратить свідомість, але алітерка трималась. Служниця прикладала їй до лоба холодні компреси, і в такі моменти Ена на секунду прикривала запалені очі. Волосся, мокре від води, поту і сліз, обліпило її обличчя, від чого дівчина була схожа на утопленицю, яку витягнули на берег. Вона вже не стогнала – лише здригалась всім тілом, коли спазм був особливо болячим.

– Твоя дитина вже готова народитись, Ена, – підбадьорила її Ріна, сама не помітивши як стала звертатись до дівчини як до давньої подруги, а не леді Корської. – Тужся.

– Я більше не можу, – прошепотіла дівчина. – Розріжте мене, Ріно, нехай хоча б дитина живе.

– Тужся, Ена! Зараз же! – Ріна ляснула алітерку по долонях, приводячи до тями. – Якщо хочеш, щоб твоя дитина жила, ти маєш народити її! На три! – вона ухопила породіллю за руки. – Раз! Два! Три! 

Важке затхле повітря вʼязниці прорізав настільки голосний крик Ени, що його мали б почути навіть у бенкетній залі. Але цього було мало.

– Ще раз! 

І з наступним криком Ени в алітерській вʼязниці зʼявилась дитина. Вона була крихітна, бліда і нерухома. Ріна і до того бачила новонароджених, які не кричали, але ця дівчинка була більше схожа на мертву, ніж живу. А ще вона була схожа на мертвонародженого сина Анни, коли в неї стався викидень після побиття лордом Мезео Баконським. Як його назвала Анна? Карлом? 

Новонароджену не змусило закричати навіть те, що Ріна зробила маленьку ранку ножем їй на нозі. 

– Вона мертва? – тихо спитала Ена.

Ріна не відповіла. Вона поклала тільце дівчинки на рушник і обережно, лише на чверть ковтка вдула повітря в крихітні легені. Двома пальцями натисла туди, де мовчало маленьке серце. Ще раз, ще раз. Знову чверть ковтка повітря. Ще раз, ще раз.