XXXII. В пошуках союзників

По блідому обличчі Ени, коли та вийшла з овальної залі, де відбувались засідання лордів і суди над дворянами, Ріна все зрозуміла. Її майже тягнули під руки двоє вартових, сама вона заледве могла переставляти ноги. Мати Ени хотіла кинутись до доньки, але її утримав за плечі чоловік. Він теж все зрозумів, і не бажав, щоб зараз хтось згадував їхнє родинне імʼя більше, ніж потрібно. Він мав ще дітей. 

Ену Корську, в дівоцтві Тавронську, засудили до страти.

– Вони більше не прийдуть? – спитала Ена, коли її повернули до вʼязниці. – Тепер всі соромляться мене.

Ріна не мала що сказати на це. Вона ледь не закричала на пана Тавронського тоді в коридорі, але все, на що їй вистачило сил – піти. Годину вона ходила по парку, марно намагаючись придумати вихід. Там її знайшла Ліннея, і вони разом прийшли до Ени. Увʼязнена сиділа на ковдрі, склавши ноги під себе і накривши їх платтям, хоча ніхто і не міг її бачити за дверима камери. Лишалась алітеркою навіть зараз, після вироку. 

– Скільки в мене лишилось тижнів, пані Ріно?

– До пологів?

– Так.

– Близько восьми.

– То мені лишилось жити лише вісім тижнів.

– Я спробую щось зробити, Ено.

– Ви зробили достатньо, пані Ріно. Я знаю.

Більше вона не могла це виносити. Ріна підскочила і поспішила на вулицю. Потрапити на аудієнцію короля було важко. Але вона знала, де він знаходиться у післяобідній годині. 

Спочатку Ріну не впустили в оранжерею. Вартові, які завжди були десь поблизу короля навіть у його палаці, косо глянули на мегінку і перекрили прохід. 

– Пропустіть її, – наказав Хіроторі, і вони розступились, хоча і продовжували підозріло споглядати за Ріною.

Арніка насупила брови, наче знаючи, що прийшла просити дівчина, і не схвалювала її вторгнення на чайну церемонію. Але Ріна не зважала, вона звикла до косих поглядів. І попрямувала одразу до короля, зупинилась біля його стільця, не певна, чи їй треба падати на коліна, чи можна говорити так, дивлячись на нього зверху. Хіроторі, зрозумівши її, піднявся.

– Кажіть, Ріно.

Те, що він памʼятав її імʼя здивувало б дівчину в будь-якій іншій ситуації, але тоді вона не звернула на це уваги.

– Молю вас! Врятуйте Ену. Вона молода, їй лише сімнадцять. Я заберу її з собою, в Мегінкар, її ніхто більше не побачить. Я знаю, ви можете це зробити. Ви ж король Алітеру!

– Ріно, – Хіротомі сумно усміхнувся і жестом запросив дівчину сісти на вільний стілець. – Боюсь, ви занадто високої думки про мене. Я не всесильний. Щобільше, я не хочу таким бути. Цей закон несправедливий, я згоден з вами. Але якщо я, король, стану поперек закону, то як я можу очікувати, що інші стануть підкорятись йому? Ви не знали мого батька… – він замислено глянув на Арніку. – Це він міг робити, що хотів. Стратив мати Ріоталі, взяв за королеву мегінку, розвʼязував війни, не зважаючи на мирні договори. Але до чого це призвело? Хаос, розруха. Я не хочу бути таким королем.

– Прошу вас…

– Мені дуже шкода, Ріно. Я розумію ваші почуття, я розділяю їх. Але я не можу вам допомогти.

Врешті Ріна опинилась перед дверима будинку, в який воліла б ніколи не заходити сама. Але взяти Ліннею до лорда Корського? Нізащо. Прислуга лишила її в залі для гостей, на маленькій софі. Обставлена зала тут була як і Родівський замок: старовинні меблі, які витримували випробовування часом, шпалери приглушених тонів, масивний стіл зі срібними ніжками. Щоб не нервувати Ріна роздивлялась подряпини на скляній поверхні, але варто було лорду Корському зайти до зали, як вона спиною відчула його присутність. І більше не могла думати ні про що інше.

– Я чекав, що ти прийдеш рано чи пізно, – сказав він, сідаючи в крісло навпроти. – Чаю?

– Ні.

– Правильно, тут треба щось міцніше, – він рукою подав сигнал дворецькому. – Принеси нам віскі. Ти ще такого не пила, Ріно. Тобі сподобається.

Ісао запалив трубку і відкинувся в кріслі. Очей він не відривав від гості.

– Тож?

– Прошу, зніміть обвинувачення з Ени.

– Чому б мені це робити? Дружина обманула мене, хотіла підсунути мені байстрюка, зрадила мені в моєму ж домі.

– Чому ви так впевнені в цьому? А якщо це ваша дитина?

– Я не дурний, Ріно, – лорд сам розлив віскі, яке приніс дворецький, а слугу прогнав жестом. – Я знаю, що навряд вже матиму дітей. Ти теж від мене не понесла, чи не так? – Ріна здригнулась. – Жодна жінка не понесла за останні десять років. Навіть Азалія. Від того ще сумніше, що ти вкрала мого єдиного сина в мене з-під носа. Але схоже, що королівська вʼязниця міцніша за мою. Якщо ти прийшла домовлятись, а не вбивати вартових. Пий!

Ісао кивнув на стакан з золотистою рідиною, який Ріна тримала в руці.

– Тоді навіщо вам дружина?

Ісао усміхнувся. 

– Спочатку випий.

Ріна у два ковтки осушила стакан з гіркою випивкою і поставила стакан на стіл.

– Я ще маю надію. Ти навіть не знаєш, як я зрадів, коли Ена прийшла і сказала, що понесла. А потім я розпитав служниць, про всяк випадок, – Ісао гмикнув. – Чи не було під час мого відʼїзду яких візитів. Вони все бачать, ти ж знаєш? Служниці. Хіба я міг дозволити, щоб якесь незріле дівчисько, яке заледве могло підняти на мене очі, коли я говорю до неї, так наді мною насміхалось? Ти б дозволила таке?

Він випив другий стакан віскі, налив Ріні ще і знову закурив.

– Мені не треба дружина-хвойда. Я не буду годувати її і її байстрюка. Але бачиш, Ріно, ми не можемо просто розбігтись, як це робите ви, мегіни. А покійний король щось та й знав, коли стратив мою сестру. Може вона теж була хвойдою, – і він випив третій стакан. – То що, ти сьогодні без свого генерала-охоронця?

– Без.

– Ти мовчазна, Ріно. А ці твої очі… Ти ще маєш клеймо, яке я поставив тобі?

Ріна вже не чула. З усіх сил вона трималась за одну лише думку, що вона має допомогти Ені. Що ту стратять. Що все закінчиться швидко. Але її тіло панікувало, воно памʼятало занадто добре, занадто яскраво про все, що зробили їй алітерці. Ріна підняла очі на Ісао, а він вже був поруч, вдивлявся в її перелякане обличчя.