XXXI. Смертельні помилки

– Я тепер кожен ранок бачитиму ваші обличчя? – роздратовано спитав Ялі, коли Ріна з Юндером знову прийшли до нього в кабінет. 

Це була величезна кімната, обставлена стелажами з книгами. Сам Ялі сидів за столом і працював над документами. Під очима в нього залягли тіні, і неясно було, чи то він рано встав, чи зовсім не лягав спати. 

– Ти маєш поговорити з лордом Корським знову, – заявила Ріна, не витрачаючи час на привітання.

– Я говорив з ним. Він непохитний у своєму рішенні покарати дружину за її злочин. 

– Злочин, якого вона не вчиняла!

– Суд розбереться.

– Це той, де зберуться такі самі лорди, як лорд Корський?

– Ріно… – Ялі втомлено зітхнув і потер обличчя. – Мені теж не подобається ця ситуація. Але такий закон. Ми не можемо змінити закон зараз.

– Такі закони треба було змінити вже давно.

– Зараз я зайнятий! – і Ялі ткнув пальцем у карту Алітеру, яка була розкладена перед ним на столі. – Уліадці не чекатимуть, поки я рятуватиму кожну дівчину, яка вирішила, що її чоловік недостатньо їй підходить. На ці справи існує суд.

– Той, який засудив твою матір до страти?

Ялі застиг. Лише на секунду його очі спалахнули гнівом, а тоді алітерець підняв на Ріну очі й покачав головою. Тоді погляд його сковзнув до Юндера, який стояв за її спиною.

– Генерале Койл, тут наказ для вас, – він відкрив стіл, дістав документ. – Ви маєте вже сьогодні виїхати на південь.

Ялі опустив перо в чорнила і вивів на документі сьогоднішню дату.

– І багато ти таких маєш? – не стрималась Ріна. – Документи, підписані рукою короля, на яких ти пишеш що тобі заманеться?

Ялі продовжував ігнорувати дівчину. Він легко подув на папір, а тоді вручив його Юндеру. Чоловік пробігся очима і насупився.

– Я відправляюсь помічником генерала Лондарського? Мене понижено?

– Ти ж не очікував, що після провалу зимою тобі знову довірять керувати фронтом? До того ж тебе поранено. Не перенапружуйся.

– Навіщо я там, лорде Ріоталі?

– Бо це те, в чому ти найкращий. Йди, збирайся. А ми з Ріною ще не закінчили розмову.

– Я лишусь, – обірвав його Юндер.

– Ріно? – і Ялі хитро посміхнувся до неї. – Не впевнений, що ти хочеш, щоб він це чув.

Дівчина довго вагалась, і все ж попросила Юндера вийти. Принц підійшов до вікна, де весняне сонце виповзало на небо. Визирнув і примружився, занадто яскравим воно було для його втомлених очей.

– Я докладаю багато зусиль, щоб тримати в купі це величезне королівство. В Баконії безлад і повстанці, лорду Сафонському я б не довіряв, Потранія за Західними Сонкарами завжди трималась осторонь. І ти пропонуєш мені відмовити лорду Корському – одному з двох найбільш вірних короні лордів — в його законному праві судити дружину?

– Ваші нелюдські закони лише ще одне підтвердження вашої кровожерливої натури.

– То їдь додому, Ріно, – Ялі обернувся до дівчини. – Зізнаюсь, коли ти тільки зʼявилась тут, я думав, що ми зможемо порозумітись, працювати разом. 

– Ти думав, що я буду корисною тобі.

– Але ти не хочеш цього. Ти хочеш додавати мені проблем. Бери племінника і вертайтесь в Мегінкар.

– Ні, – Ріна покачала головою. – Я не повернусь тепер, коли ніхто, крім мене не намагається витягнути Ену з вʼязниці. Я витягну її. З твоєю допомогою, або без.

– Нехай, – Ялі важко зітхнув і повернувся за стіл. – А поки ти тут, покажи мені, де штаб уліадців.

– Але я розказала тобі все, що знала, – здивувалась Ріна.

– Я думаю, ти багато про що збрехала мені. Ти сказала, що їх пʼятсот. Поділила на десять? – Ялі гмикнув і посміхнувся. – Генерал Лондарський пише, що лише в командуванні Джеймса принаймні півтори тисячі людей. Це стільки ж, скільки й минулої осені. То де штаб уліадців?

– Я не знаю.

– Ріно, я колись розказував тобі, що я відчуваю, коли люди брешуть? Чую, як починає прискорюватись їхнє серце, як завмирає дихання, як потіють долоні.

– Я не сказала б тобі, навіть якщо знала. Я не на стороні алітерців, Ялі.

– Знаю, – він хвилину помовчав. Ріна вже думала піти, але чоловік різко підняв голову і продовжив: – І я знаю ще дещо. Чого не знаєш ти. А саме: хто зараз знаходиться в ліжку Астрагала з Корлану.

– Що? – Ріна похитнулась.

– Алітерка, молода, мала б вийти заміж цього року. Але не вийде, якщо їх обох стратять за перелюб, чи не так? 

– Але…

– Вона не має батька, – Ялі не дав дівчині нічого заперечити. – І вже не має брата. 

Ріна зрозуміла. І це знання рухнуло на неї наче океанська хвиля, що збиває з ніг і затягує у безодню.

– Прямо зараз я можу віддати наказ перевірити спальню твого племінника. І ти не встигнеш попередити це нещастя. Тож, покажи мені, Ріно, де в Гоалії штаб повстанців?

Він не брехав. Ріна знала, що не брехав. І здогадувалась, що Астрі може щось таке накоїти. На деревʼяних ногах вона підійшла до карти, розкритої на столі, й ткнула в місто на карті.

– Дуже добре. А тепер я назву тобі імена, а ти скажеш, які з них чула. Неважливо від кого: Джеймса чи якогось юнака, якого бачила лише краєм ока.

Він зачитав довгий список імен, і Ріна вказала на ті з них, які чула, поки була в полоні.

– Хто з алітерців передає інформацію повстанцям?

– Я не знаю.

– Ріно, – Ялі усміхнувся, – попробуй згадати.

– Я чула лише прізвище Моарського. Більше нікого.

Принц задоволено кивнув. 

– Можеш йти, – з насмішкою сказав до Ріни. – Схоже, ти поспішаєш кудись.

Вона вилетіла з кабінету і ледь не збила Юндера, який чекав її за дверима.

– Що сталось? – спитав він, але Ріна не відповіла – вона вже бігла в сторону кімнати, де розмістили Астрі.

Вона не стукала. Смикнула ручку, але та не піддалась. В кімнаті ранкова тиша. 

– Ріно? – перепитав Юндер в неї за спиною.

Дівчина обійшла кімнату і зайшла у вузькі непримітні двері – для прислуги. Тут, в темній вузькій кімнаті, сиділа жінка років сорока з вузлуватими зморщеними руками. Вона підскочила, побачивши Ріну з Юндером, і здивовано завмерла.