XXX. Безсоромна юність

Каорі Зорнійська прокинулась в той день рано. Їй не спалось. Ще світало, а вона вже прослизнула повз кімнату матінки, яка так голосно хропіла, що було чутно навіть з коридору. Перед дзеркалом у холі королівського палацу вона зупинилась, роздивилась себе з усіх сторін і, задоволена, поспішила на двір. Тут вона вдягнула накидку, натягнула каптур на самі очі, поки йшла до екіпажу. Заспаний кучер не одразу зрозумів, що треба від нього в таку рань.

Вже всередині Каорі задрімала. Ненадовго, бо кладовище було близько. Вона ходила на могилу брата так часто, що могла б знайти дорогу від екіпажу до його надгробного каменю з закритими очима. 

– Вас чекати, леді? – спитав візник. 

– Ні, – відповіла Каорі, і протягнула йому срібник. Чоловік здивовано глянув на неї. Зазвичай родичі померлих проводили на кладовищі не більше як пів години. 

– Не добре алітерці самій бути, – пробурмотів чоловік, але дівчина удала, що не почула його слів.

Він поїхав, і Каорі лишилась сама в тиші, яку інколи переривали птахи на верхівках дерев. Притулилась до низького паркану і втупилась в надгробний камінь.

– Я вчора була в Ени, Ши, – прошепотіла Каорі до могили. – З нею все добре. Ми нанесли їй до вʼязниці ковдр, одягу, їжі. З дитиною теж все добре. Принаймні так сказала пані Ріна, а вона на цьому розуміється, ти ж знаєш. Навіщо ти лишив її сам, Кенширо? – тиша у відповідь, Каорі закуталась у накидку, ховаючись від ранкового холодного вітру. — При дворі не страчували жінок від часів королеві Міяни. Що буде зі мною, якщо її стратять? Хто стане наступною?

Вітер не мав питань на ці відповіді, він і далі собі дув, обдаючи холодом спину дівчини. Вона підняла руку й торкнулась своїх рогів. З жахом провела по них пальцями. Бо вони означали, що вона алітерка. Поки на ній ці роги, її знайдуть. Її видадуть заміж за когось схожого на лорда Корського, Родівського людожера, і перевірятимуть на цноту. 

Почувся цокіт екіпажу по бруківці, і Каорі присіла, сховалась за парканом. Дослухалась до голосів, вичікуючи, поки карета розвернеться і помчить назад. Піднялась, обтрусила накидку і поправила косу. На кладовище зайшов Астрі. Він озирнувся на сторонах, щоб впевнитись, що нікого немає, і підійшов до дівчини.

– Леді Каорі, – привітався кивком голови.

Вона усміхнулась. Цей дивний мегін нічого не міг запамʼятати як слід. Вона не була леді, й сподівалась, ніколи нею не стати. Бо щоб стати однією з них, вона мала вийти заміж за одного з лордів провінції. Ена стала леді. І що їй це принесло?

– Ти сьогодні рано, – Астрі скинув всі формальності й стиснув руку Каорі у своїй, потер її замерзлі пальці. – Щось сталось? Знову посварилась з матір'ю?

– Ні, – Каорі зробила крок вперед і впала в обійми хлопця. – Не могла спати після того, як побачила вчора Ену.

– Генерал Койл розбереться, – запевнив Астрі.

– Він не всесильний, ти ж знаєш? Цілий тиждень пройшов, як вони з пані Ріною ходять до лорда Ріоталі, а Ена так і сидить у вʼязниці. Генерала Койла не люблять при дворі.

Астрі, незадоволений тим, як Каорі відізвалась про його героя, замовчав. Він вдивився в надгробний камінь Ши. Кенширо Зорнійський. Хлопця аж смикнуло, і він відвернувся. 

– Що з тобою? – Каорі відсторонилась, заглядаючи Астрі в обличчя, але той покачав головою.

– Холодно. 

– Можемо попити чай в школі.

– Там будуть інші, – Астрі скривився. – Я не зможу доторкнутись до тебе.

Каорі зашарілась і сховала обличчя в нього на грудях. 

– Сьогодні, – прошепотіла ледь чутно.

– Що?

– Я прийду до тебе сьогодні.

– А твоя мати?

– Пані Ріна виписала мені добре снодійне, я перевірила його сьогодні на матінці. 

Астрі усміхнувся. Він нахилився і лишив на губах Каорі поцілунок. Дівчина боязко озирнулась по сторонах, а тоді відповіла на поцілунок усію палкістю, яку мають шістнадцятирічні.

– Те, що сталось з Еною, жахливо, – сказав Астрі, коли вони вертались ранковими уличками до Лондіру, – але тепер в нас більше часу, щоб обдумати, як тобі втекти в Мегінкар.

Каорі ледь стрималась, щоб не доторкнутись до своїх рогів. Що на неї чекає в Мегінкарі? Чи прийме її родина Астрі? 

– Я вже зготувала плаття.

– Ні, не бери їх. Вони тобі не знадобляться. Тільки привертатимуть увагу.

Каорі насупилась. Гарні плаття – це все, що в неї було. Вона вирішила, що парочку точно візьме з собою. Ті, що оброблені золотом. Принаймні їх можна буде продати. І шпильки.

У роздумах вони дійшли до школи, і Астрі зробив крок в сторону, щоб дотриматись етикету. Всередині вже була Мей, і Каорі кинула їй роздратований погляд.

– Доброго ранку, леді Мей, – привітався Астрі, але дівчина навіть не усміхнулась.

– Пані Мей, – вкотре поправила хлопця. – І я не памʼятаю, щоб ви були записані до жіночої школи, пане Астрагале.

– Облиш, Мей, – заступилась Каорі. – Інші учениці й так не приходять через всю цю ситуацію з Еною. Ми можемо всі разом попити чай і почитати книжки.

Вони не читали. До самого приходу Ліннеї вони провели час, слухаючи по колу історії Каорі про маленького Масахіко, інших придворних дам і її поїздку в Саганію – єдину поїздку, в якій була дівчина. І Астрі з подивом відмітив, що з кожним разом ці історії ставали все цікавішими.

– Ви не вчитесь, – підмітила Ліннея, приєднавшись до них.

Каорі налила їй чаю і солодко усміхнулась, але на мегінку це не подіяло.

– Ми переживаємо за Ену. Важко вчитись в такому стані.

– Ріна щось придумає, – завірила Ліннея.

– Вона сьогодні прийде?

– Ні, навряд, – дівчина відкинула своє довге волосся, яке не встигла заплести зранку в косу – незвична зачіска давалась Ліннеї з трудом. – Вони з генералом Койлом сьогодні зустрінуться з батьками Ени. Ті приїхали до столиці вчора ввечері. 

– Пані Ріна так переживає за Ену, – Каорі задумливо перемішала ложкою вже холодний чай. – Я і не знала, що вони близькі.