XXIX. Розплата за гріх

В Алітері після повернення все було для Ріни дивним. І хоча їй не потрібно було більше оперувати в промерзлому шпиталі, вона все не могла зігрітись. Юнг Клеменс зміг вмовити Ялі віддати один з просторих будинків Лондіру, який вважався королівською резиденцією, під школу для дівчат, і тепер Ріна проводила там більшу частину дня.

Вони мали лише пʼятьох учениць, включно з Мей і Каорі. Але це зовсім не бентежило Ліннею.

– Пані Ріно! – Каорі підскочила, побачивши дівчину, коли та проходила повз, й ухопила її за лікоть. – Випийте з нами чаю.

– Я збиралась вже йти, – спробувала відмовитись Ріна.

– Лише одну чашечку.

Вона здалась і сіла на вільний стілець. Всім дівчатам тут було не більше сімнадцяти, і Ріна почувалась серед них незручно. Вони сміялись, були сповнені щастя, їхні душі були не поплямовані розчаруванням.

– Як думаєте, ми зможемо вступити до університету наступного року? – спитала Каорі, звертаючись до всіх, але дивилась в цей момент на Ріну.

– Вам варто ще підтягнути знання з географії й математики, – пояснила Ліннея. – Але ви добре начитані й знаєте багато мов.

– О, це все, що нам дозволяється – читати! – скрикнула одна з дівчат.

– А навіщо вам в університет? – спитала Ріна.

– Як навіщо?

– Хто з вас наважиться піти проти традицій і знайти роботу? – пояснила своє питання дівчина.

– Те, що ми тут, вже доказує, що ми пішли проти традицій, – заперечила Каорі.

Ріна не хотіла поглиблювати конфлікт. Вона швидко випила свій чай і попрощалась. 

На виході з будинку вона стикнулась з Астрі. Той низько опустив голову, наче сподіваючись на те, що вона його не побачить.

– А ти тут чому? – здивувалась Ріна.

– Просто проходив повз.

– Проходив повз жіночу школу й вирішив зайти?

– Я теж можу чимось допомогти.

– Астрі, – Ріна важко зітхнула, – тобі б самому підтягнути шкільні знання.

Дівчину осяяла неприємна здогадка і вона стишила голос:

– Якщо ти тут за однією з тих дівчат, то відступись. Вони алітерки. Якщо одну з них хоча б побачать поруч з тобою без супроводу, то вас обох покарають. 

– Я тут лише на прохання Ліннеї! – розізлився хлопець і пройшов повз Ріни всередину, обірвавши на цьому розмову.

Їй нічого не лишалось, як продовжити свій шлях далі до палацу. Вона зустріла Юндера поруч з тренувальним плацом, в невеличкому парку, де він фехтував навчальним мечем, лишаючи на деревах вузькі вмʼятини.

– Чим завинили дерева? – пожартувала Ріна, і чоловік зупинився, усміхнувся до неї.

– Мені ще занадто соромно тренуватись з усіма.

Дівчина підійшла ближче, звичним жестом підняла його сорочку й уважно оглянула рубець. Той був ще свіжим, рожевим.

– То що?

– Добре, – Ріна кивнула і відступила на крок. – Думаю, ти спокійно перенесеш поїздку, якщо робитимеш перерви. 

– Точно не хочеш поїхати зі мною? Я б показав тобі землі, які подарував мені король. Вони досить бідні, але там все ж є, що подивитись. До того ж весною. Наприклад, там є парк з яблунями, і за кілька тижнів…

Юндер обірвав себе, бо вже розказував про це Ріні. А вона вже відмовлялась, бо збиралась невдовзі повернутись в Мегінкар.

– На півдні все спокійно?

– Крім Баконії, – підтвердив алітерець. – Там важко навести лад без лорда. А Баконські не можуть домовитись між собою.

Ріна не чула його останніх слів. Її увагу привернула дівчина у пишному темно-зеленому платті, яка розгублено дивилась на озеро у парку. Ріна поспішила до неї.

– Ена?

Дівчина у зеленому платті обернулась. Це і справді була Ена Корська. Обличчя її було блідим і втомленим, і під товстою тканиною сукні можна було побачити значний живіт.

– Ена! – Ріна обійняла дівчину. – Що ви тут робите?

– Лорд Корський приїхав на свято весни, – Ена відступила на крок і притримала живіт рукою.

Ще близько десяти алітерських тижнів до пологів, на око визначила Ріна. За зиму вона і знову стала рахувати час за алітерським календарем, де тиждень мав девʼять днів. Ена, помітивши Юндера, який підійшов, зашарілась і опустила голову. Чоловік швидко попрощався й пішов до палацу.

– То ви лишитесь на свято примирення? – спитала Ріна.

– Так, але мене не буде на самому святі.

– Чому?

– О, Ріно, ви не знаєте наших звичаїв. Це недобре, коли інші чоловіки дивляться на жінку, яка важка.

– Чому?

– Бо, – Ена задумалась, – вони можуть нашкодити їй. Або дитині.

Ріна згадала, як відчувала себе, коли в неї зазирнув лорд Ісао Корський, і не стала продовжувати цю тему.

– Але ви приїхали.

– Так, я хотіла побачитись з вами. 

– Вас щось турбує? – Ріна зупинилась, доторкнулась до живота Ени. – Болі? Нудота? Кровотечі?

– О, все добре, – алітерка усміхнулась. – Я хотіла попросити вас, щоб ви допомогли мені народити. Ви – моя єдина подруга тут, – вона ухопила Ріну на руку. – І ви врятували леді Джину і принца Масахіко. 

Мегінка важко зітхнула. Вона не могла відмовити будь-якій дівчині в тому, щоб прийняти пологи. Тим більше тій, яку вже витягала з рук смерті. Ще й знаючи, що батько дитини, яку очікує Ена, скоріш за все Ши.

– Ви… – алітерка запнулась. – Ви знаєте, де він похований? Кенширо.

– Так, я покажу вам.

Родина Зорнійських не мала свого маєтку. Далекі родичі пропонували поховати його тіло на їхньому цвинтарі, але мати Кенширо відмовилась. “Король теж нам родич”, – відповіла вона. Кенширо поховали за містом, на Мармуровому кладовищі, де спочивали й інші наближені до королівської родини. Ріна винайняла екіпаж, і Ена зашторила вікна, варто було їм сісти всередину. Лондір був маленьким. Штучним. Зовсім не схожим на величезний Горвулан з його широкими мегінськими базарами, які займали декілька вулиць. 

На кладовищі було пусто. Промерзла земля вже вкрилась високою травою. Могила Кенширо була останньою, з самого краю. Ена обперлась на огорожу, озирнулась і сумно посміхнулась.