XXVIII. Повернення

Дорога до Лондіра зайняла більше десять днів. Процесія зупинялась в якомусь з міст Алітеру кожної ночі, і Ріна кожного ранку споглядала, як наново запрягають коней в екіпажі. Інколи їй хотілось вскочити на спину одного з них та помчати в столицю без упину. Астрі з Ліннеєю були там самі, і навіть Велика Ріка не могла знати, в які неприємності вони можуть встрягти без нагляду. 

Тож варто було мармуровим воротам палацу закритись за ними, як Ріна вискочила з карети й помчала в палац через вхід для прислуги. Їй не було діла до всіх церемоній та алітерців, що зібрались зустрічали лорда Оджиранського і генерала Койла. 

Служниця провела її до кімнати Астрі. Хлопець сидів на ліжку і читав. Алітерську граматику. Це було дивне для нього заняття, раніше Ріна не бачила його за книгою зі своєї волі, і від здивування  вона зупинилась на порозі. Він був вже давно дорослим. Проте зараз, коли він зосереджено вчитувався в дрібні літери, його дорослість кинулась дівчині в очі. В грудях стисло від суму та радості, і Ріна важко зітхнула. Астрі підняв на неї голубі очі.

– Ріно? Я не чекав тебе так скоро, – він хотів піднятись, але дівчина вже перетнула кімнату і стисла його в обіймах. – Ти чого? Наче це я повернувся з полону, а не ти.

І він обійняв її у відповідь. Але Ріна вже відсторонилась.

– Як твоя рука?

– О, вона зажила.

Дівчина закотила рукав сорочки Астрі й уважно придивилась до червоного рубця, порухала рукою хлопця зі сторони в сторону.

– Я ж кажу, все добре, – Астрі висмикнув руку. – Ти вже бачила Ліннею? Вона мала вийти тебе зустріти.

– А ти не хотів?

– Я не хотів потрапляти на очі генералу Койлу, – пояснив хлопець і відвів погляд на свої руки. Розпущене волосся завісою закрило від Ріни його обличчя. – Як він?

– Поранений, але невдовзі одужає. Він сильний.

– Так.

Тиша звисала наче густе павутиння зі стелі. Від балакучого та безтурботного Астрі нічого не лишилось. 

– А як тобі тут, в Лондірі? – спитала Ріна, щоб підтримати розмову.

– Він щось казав про мене? – перебив її хлопець і уточнив: – Генерал Койл.

– Він був не при свідомості весь цей час, тож ми мало говорили.

– Як думаєш, він пробачить мені?

– Пробачить що?

Астрі знову опустив голову. Він щось пробурмотів так тихо, що Ріна нічого не зрозуміла.

– Їх вбили через мене, – нарешті сказав голосно. – І генерала поранили теж через мене.

– Астрі, ти не винен в перестрілці.

– Тебе там не було! – майже крикнув хлопець і вмить опанував голос: – Ми йшли дорогою і натрапили на тих уліадців. І тоді Ши ще з двома алітерцями пішли перевірити їхню повозку. Я мав приглядати за уліадцями, яких ми зупинили, щоб вони не рухались. Один з них, ще хлопчина, може як я віком, постійно щось наче тримав під кожухом. А тоді скинув руку з пістолем,не таким, як наші рушниці, і націлився на Ши, – Астрі замовчав, щоб перевести подих. – Такий маленький пістоль, з якого можна стріляти одною рукою, я не бачив такого. Але я тримав їх на прицілі, Ріно! Це була моя справа, я мав вистрілити, якщо таке станеться. А я не зміг. Я згадав, як ти тоді на святі піднесення дарів Старійшинам сказала про те, щоб ми памʼятали, як танцювали під уліадські пісні, коли стрілятимемо. Я памʼятав. Я не зміг. А він зміг.

По щоках Астрі хлинули сльози. 

– Я подивився в очі тому уліадцю і не зміг, Ріно! Він застрілив Ши. І більше я не памʼятаю нічого, бо мене закрив собою генерал Койл. І його поранили через мене. І всі ті хлопці теж померли через мене. Бо я не зміг вистрілити! 

Ріна притисла хлопця до себе. Він знову став маленьким хлопчиком, що прийшов до неї за втіхою. Дівчина відчула, як і по її щоках пробігли сльози. Вона не очікувала, що ті її розпачливі слова, кинуті алітерцям, матимуть такий сильний вплив на Астрі. Відчуття провини й жалю розгоралися у грудях літньою пожежею. Ріна за звичкою торкнулась губами до лоба хлопця в поцілунку, як робила це, коли він був маленьким. Тоді вона казала, що таким чином забирає все його горе. Але це більше не працювало. 

Ліннею Ріна зустріла в коридорі. На секунду вона навіть не впізнала її: Ліннея була в ніжно-зеленому алітерському платті, чорне волосся заплетене в коси. Якби не три цятки на лобі, Ріна б пройшла повз.

 – О, я так рада, що з тобою все добре, – дівчина кинулась обіймати її.

– Чому ти так вдягнена?

– Гарне? Це зараз дуже модний колір, – Ліннея відійшла на крок і покрутилась. – Навіть Каорі оцінила. Ох, пробач мені! Ти певно втомилась з дороги. Я накажу приготувати тобі ванну.

Коли служниці принесли гарячу воду, Ліннея одразу ж їх випроводила. Сама наповнила ванну, і навіть вузьке алітерське плаття не стало їй на заваді. Одночасно з тим вона розказувала Ріні все, що сталось за останній місяць. Про свою дружбу з Каорі й Мей, про знайомсто з Ялі й маленького Масахіко.

– Я хвилююсь за Астрі, – перебила її Ріна, яка не особливо слухала.

Рука Ліннеї зависла.

– Я виходжу заміж, – заявила вона на це.

Ріна кілька секунд дивилась на неї, як на навіжену. Потім подумала, що їй почулось, і ледь посміхнулась.

– Що ти сказала?

– Я виходжу заміж. За Юнга.

– Юнга? Юнга Клеменса? – перепитала Ріна.

– Так. 

– Але чому?

– Бо ми кохаємо один одного.

Ліннея глянула на дівчину здивовано, як дивляться на дурних дітей, які питають, хто така Велика Ріка.

– Але чи не зарано? І він алітерець. Ти ще така молода, Ліннею, – Ріна заплуталась у своїх думках. – Я ніколи не могла подумати, що тобі може подобатись Алітер. Невже ти хочеш лишитись тут?

– А що ти знаєш про мене, Ріно?

– Що?

– І ти, і Азалія, ви обидві носитесь з Астрі. З самого мого народження я тільки й чую “Астрі, Астрі, Астрі”. А що стосовно мене? Може щось в цьому світі нарешті належати мені?

Ріна вилізла з ванної й замоталась у довгий рушник. Посунула пишні спідниці Ліннеї й присіла поруч з нею на підлогу. Міцно стисла долоні дівчини у своїх.