XXVII. Обмін

Ріна знову побачила Оллі за три дні. Він захворів, його тіло палало від високої температури, а груди зводило від кашлю. 

— Ти так сподобалась мені, Ріно, що моє тіло вирішило перебратись ближче до шпиталю, — пожартував Оллі та усміхнувся широко як і завжди. 

За обтягнутими шкірою шибками так само сяяло зимове сонце, різало очі. 

– Ось, пий це, – Ріна пробувала посміхатись, але не виходило: за останні дні кількість хворих збільшувалась. 

Починалась епідемія. І хоча вони з Пітером намагались зупинити її, з такою кількістю лікарів вони нічого не могли зробити.

В обід прийшов Джеймс. Він хмуро огледів затхле приміщення, сповнене кашлю і стогону.

– Ходи за мною, Ріно.

Вони вийшли на морозне повітря, від якого кололо шкіру. Була вже середина зими. Вітер підіймав дрібний заледенілий сніг і кидав в обличчя.

– Я обміняю вас вже завтра, – повідомив Джеймс. – Починається епідемія. Вам небезпечно тут лишатись.

– Але я можу допомогти! І Юндеру ще рано рухатись.

– Я нікого не обміняю на мертвого генерала. Ми вийдемо завтра на світанку. Не вертайся до шпиталю, я все поясню їм потім.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Вітаючись лише з поодинокими уліадцями, які зустрічались їм на шляху.

– Я ніколи не дякував тобі за те, що ти врятувала моє життя, – Джеймс зупинився. Ріні він здався таким старим, наче вона побачила в його обличчі самого Маркуса, яким вона його памʼятала. – Колись я подякую. А поки бережи себе.

– Ти теж бережи себе. 

– І пробач Ґілберту його грубість. Після смерті родини, він змінився. 

– Я не злюсь на нього.

– Інколи я думаю, яким треба бути хоробрим, щоб в цьому королівстві мати дружину і дітей, – він пішов далі, але повільніше, наче хотів розтягнути цю подорож до штабу. – Я не маю такої сміливості, як мій батько чи Ґіл. Поки уліадці не будуть вільні, я не візьму дружини, я не ляжу з жодною дівчиною.

Ріна здивовано глянула на нього. Він був ще таким молодим. Навіть молодшим за неї, коли вона звільнилась від Токамадера Баконського. Але він вже став символом боротьби з алітерцями. Він ходив у битви з тисячами товаришів і ніс на собі їхні смерті. Його обличчя було бліде, зморшки вкривали чоло, під очима залягли багаторічні тіні. Але очі, вони горіли. А тоді Джеймс усміхнувся і розкрив свої обійми, зморшки розгладились і йому знову було девʼятнадцять.

– Дозволь попрощатись з тобою тут, як з другом, як з моєю сестрою, а не як з полонянкою.

Ріна ступила вперед і міцно обійняла хлопця. Він трохи припідняв її над землею й зробив оберт навколо. Тоді поставив дівчину на ноги й натягнув їй шапку на самі очі й розсміявся. Ріна теж не стримала сміху.

Їх з Юндером обміняли в обід. На широкій галявині на кордоні Алітеру. З повозки Ріна дивилась, як більше сотні уліадців – босих, хворих, в обідраному одязі – перейшло від алітерців. Тоді настала черга Юндера, і дівчина перехилилась до Джеймса, щоб востаннє потиснути тому руку. Він ухопив її міцно, і коли один з воїнів погнав кобилу, яка тягнула повозку, вперед, зробив ще кілька кроків. Ріна відпустила перша, сіла назад у повозку і приготувалась зустрітись з алітерцями.

Ялі вже чекав по іншу сторону. Він кинув на Ріну хмурий погляд, тоді глянув на Юндера і став ще злішим.

– Ви поїдете в тому екіпажі, – наказав, кивнувши на довгу пласку карету, в яких зазвичай перевозили хворих, які не могли сидіти. – Лікарі вже чекають в Родіварі. 

Крім Ріни і Юндера в екіпаж підсів ще шляхетний алітерець, якийсь з васалів лорда Корського. Дівчина не знала його, а той не вважав за потрібне представлятись мегінці. І хоча чоловіку доводилось сидіти зігнувшись у низькій кареті, він відмовився пересідати.

– Як вони ставились до вас, генерале Койл? – спитав алітерець. Він докладав всіх зусиль, щоб ігнорувати Ріну, що сиділа навпроти. – Впевнений, ці дикарі катували вас.

– Вони ставились до мене з повагою, – заперечив Юндер.

– Авжеж, авжеж, – лорд одразу ж змінив риторику, – ці боягузи б не наважились нашкодити алітерському генералу. Напевно вам було нудно серед таких необізнаних та дурних людей.

– В уліадців було достатньо книг, тож нудно нам не було, – влізла в розмову Ріна, але пан не звернув на неї жодної уваги.

Він продовжив звертатись виключно до Юндера, і дівчина відвернулась до вікна, на краєвиди, що повільно пропливали за склом. В алітерців навіть карети мають скляні віконця, а в Гоалії в шпиталі шибки затягнуті шкірами, подумала Ріна. Вона тепер частіше помічала такі відмінності. 

Під вечір вони заїхали в Родівар. Місто пустувало. Екіпажі зупинились на центральній площі, і Ріна не стрималась, носком свого чобота відкинула сніг, вирила ямку до самої бруківки. Та була чорна.

– Розкажи лікарю про все, що робила для Юндера, – попросив Ялі.

Ріна пішла за ним до будинку, який виглядав непримітно ззовні поруч з іншими домами, але всередині був не гіршим за королівський палац. Навіть бильця на сходах були позолочені.

– Це лікар Остранський, розкажи йому все, – Ялі відрекомендував похилого віку алітерця, який схилився над Юндером. Того вже встигли перенести на ліжко однієї з кімнат. Сам Ялі став біля вікна, напружено вдивився у двір, наче звідти могли напасти. 

Ріна хотіла розмотати бинти, але лікар Остранський різким жестом зупинив її, дістав зі своєї сумки ножиці й розрізав їх. Нечувана розкіш – різати бинти під час війни, подумала Ріна. А лікар вже оглядав шви.

– Ви зарано витягнули нитки, – підмітив він.

Ріна нічого не відповіла на цей коментар. 

– Це було поранення від меча?

– Від кулі, – відповіла Ріна і витягла з кишені свого кожуха сплющену кульку металу.

– Ви витягнули її? – здивувався лікар. 

– Так.

– Але генерал Койл мав би стекти кровʼю. 

– Я перелила йому свою кров.

– Як?

Лікар Остарнський глянув на Ялі.

– Я мушу доповісти про це королю. Це злочин. Заборонено переливати кров алітерцям.