XXVI. Різна правда

Ріна ледь не бігла по витоптаному снігу до шпиталю. 

— Ти пізно, дівчисько, — прикрикнув на неї Пітер, коли Ріна увійшла всередину. — А ти знаєш, що роблять ті, хто запізнюються. І ніякі відмовки про те, що той хлопчисько тебе затримав, я слухати не збираюсь.

І він пальцем вказав на пусті деревʼяні відра, що лежали біля входу. 

Ріна вперше почула, щоб командира уліадців назвали “хлопчиськом”. Вона важко зітхнула. Це було не з приємних занять — носити воду в такий мороз, поки всі інші сиділи у відносному теплі шпиталю. Вона прихопила з собою сокиру і взяла два відра. Річка була недалеко, але води на шпиталь треба було принести не мало. 

Невелика квадратна ополонка встигла за ніч затягнутись тонкою кіркою льоду. Ріна обережно підійшла до неї, прислухаючись до криги, але вона була товста і надійна. Дівчина прорубала отвір і вже нахилилась набрати крижаної води, коли почула сміх. Ріна піднялась. До ріки наближались двоє молодиків. Вони проходили повз, але, побачивши дівчину, сповільнили крок.

— Я допоможу тобі! — крикнув один з них і так впевнено попрямував по кризі, що Ріна встигла тільки скинути руку в попереджувальному жесті, а він вже був поруч. — Не переживай, я постійно набираю воду, це міцний лід.

І він нахилився і зачерпнув відром води, набрав спочатку одне, потім друге. Він був ще юним, років шістнадцять, не більше. Чорне волосся, зібране у хвіст, виглядало з-під шапки. Риси обличчя були круглими, жіночними, навіть очі були нетипово великими. 

— Ти Ріна, правда? — спитав він. Його фамільярність не напружувала, скоріше навпаки — притягувала. — Тебе тут всі знають. Ти ж врятувала пана Джеймса, коли той був дитиною. А мене звати Олівер, просто Оллі. А це, — він вказав на свого товариша, який лишився стояти на березі, — Кріс.

Кріс не був радий зустрічі, він ледь кивнув і знову повернувся до вивчення своїх чобіт. Оллі підхопив відра з водою і попрямував в сторону шпиталю.

— Тобі не обовʼязково допомагати мені, — сказала Ріна.

— Я хочу, — відповів їй Оллі й посміхнувся так широко, що дівчина не стрималась і посміхнулась у відповідь. Він нагадував їй Астрі, такий самий поривчастий та іскристий. 

Вони принесли два відра і відправились ще з відрами знову до річки.

— А як там генерал Койл? — спитав Оллі.

— Ви знаєте його? — здивувалась Ріна.

— Авжеж, тут всі його знають. Це правда, що він наполовину уліадець?

— Я не знаю, — зізналась дівчина. — Але він схожий.

— А це правда, що ви билися з самим лордом Ріоталі, щоб врятувати Джеймса?

— Я не билась з ним… — мляво пробурмотіла Ріна. Сама думка про те, щоб битись з алітерцем, який може змусити її задихатись лише поглядом, лякала. Але Оллі не слухав її, він далі закидував питаннями, на які не чекав відповіді. 

Сонце сліпило, і Ріна, навіть примружившись, не могла глянути в обличчя хлопцю, через що здавалось, ніби сонячні промені йдуть від його тіла, наче він сам — небесне світило. 

— Де ваші родини? — спитала дівчина. Вона прослухала останні слова Оллі, і її несподіване питання сполохало безтурботну балаканину хлопця. — Ви здаєтесь мені дуже юними.

— Мій брат тут загинув і мій батько теж, — відповів він і знову усміхнувся, хоч і не так широко, як до того. — Тож я не маю іншої родини крім всіх цих хлопців. У Кріса теж немає нікого крім мене. Правда, Крісе? — перепитав Оллі в друга, який йшов на відстані, і той механічно кивнув.

— Вони теж боролись за відновлення Уліадії?

— Вони знали, що це станеться рано чи пізно, якщо ми будемо боротись, — впевнено відповів хлопець і пішов трохи швидше. — І я теж в це вірю. 

Коли вони повернулись до шпиталю, хлопці поспішили навідати свого друга. Він вже кілька тижнів провів у лікарні з високою температурою, але вже йшов на поправку. 

— Вирвались до тебе, як тільки мали вільну хвилинку, — заявив Оллі замість привітання й усівся на ліжко до хворого. Кріс лишився чемно стояти поруч.

— Ставлю свою руку, що такі розбишаки як ви, мають набагато більше вільного часу, — прохрипів у відповідь його друг.

— Джоше, ти ж в шпиталі! — розсміявся Оллі. — Тут тобі Ріна швидко руку чік-чік. Краще не кажи такого.

Ріна як раз проходила повз і усміхнулась до них. Джош налякано відвів очі. Він був такий самий юний, як і Оллі з Крісом, і здавався дівчині ледь не дитиною.

— Ми приходили, — сказав у виправдання Оллі. — Але ти був не при розумі. Тільки кричав та просився до мами.

В цей момент один з хворих і справді почав в гарячці кричати, і Ріна поспішила до чоловіка.

— Прям як він, — кивнув Оллі на хворого і зітхнув. — Одужуй скоріше, без тебе зовсім не весело. З Крісом навіть не пожартуєш.

Кріс на ці слова ніяк не відреагував.

— А що там в Корії? Родівар ще тримається?

Оллі витріщився на друга.

— Тобі що, не сказали? Ми відступили, ще три тижні тому. Зовсім відступили з Корії. Всі тепер тут.

— Що?!

— Так, пан Джеймс сказав, що ми маємо зберегти якомога більше людей і наростити свої сили, — продовжував пояснювати Оллі. — Щоб вдарити по алітерцях лише раз, але зразу їх розбити. Хотів би я бачити їхні пики, коли вони увійшли в Родівар, а там пусто.

Хлопець розсміявся, але Джош не розділяв його веселого настрою. Він покачав головою і задумався про щось.

— А ще ми взяли в полон генерала Койла! — виголосив Оллі, і зі всіх сторін лікарі почали на нього шикати.

— Самого генерала Койла? — здивувався Джош. — Ти дуриш!

— Ні, правда. А Ріна? Вона ж разом з ним прийшла, щоб урятувати його, — він стишив голос і очима вказав на дівчину, що оглядала хворого. — Вона мегінка.

— Справжня?!

— А що, є несправжні?

І вони почали обговорювати уліадців, яких Ріна не знала. Дівчина відійшла далі, робити щоденний обхід хворих, і пропустила момент, коли хлопці пішли зі шпиталю.

— Всіх їх стратять твої алітерці, — буркнув до неї Пітер несподівано, коли пояснював, як витягувати кулю. Якийсь нещасний сам собі прострілив ногу.