XXV. Відповідь на молитви

— Ріно?

Дівчина ледь спромоглась розплющити очі. Свічка в ліхтарі вже догоряла, але освітлювала кімнату. Навколо нікого не було. Ріна закрила книжку, яка так і лишилась лежати відкритою поруч, та закрила очі.

— Ріно, де ми?

Це був не сон. Дівчина підскочила і кинулась до Юндера. Його очі були розплющені та налякані. 

— Я не можу поворухнутись, — прошепотів чоловік і скривив обличчя від болю.

— Це нормально, — запевнила його Ріна. Вона намацала його долонь під ковдрою і стисла її. — Тебе поранено, ми в полоні в уліадців. Памʼятаєш?

Але Юндер не памʼятав. Він ще раз обвів очима приміщення і нахмурився. 

— Як довго?

— Вже тринадцять днів. 

Генерал прикрив очі та застогнав. Тоді зробив зусилля і спробував піднятись на ліктях. Ріна мʼяко натисла йому на плечі, щоб вкласти назад.

— Ти дістав кулю в живіт, я зашивала тебе кілька годин. Якщо будеш рухатись, рана знову відкриється.

Юндер здався і знову ліг. Він прикрив очі, намагаючись виловити з памʼяті останні події. 

— Ми маємо вибиратись звідси, Ріно, — прошепотів чоловік. Голос його не слухався. — Ши не впорається сам. Я маю бути там, з моїми воїнами.

Дівчина закрила очі, щоб стримати емоції. Як сказати йому? Як сказати про смерть Ши так, щоб не нашкодити?

— Ши, він… — Ріна запнулась і заглянула Юндеру в очі. Йому знадобилося кілька секунд, щоб усе пригадати. Дівчина побачила, як помутнішав його погляд. Він відвернувся.

— Я памʼятаю тепер. Він помер від кулі у голову, — Юндер закашлявся, і дівчина набрала кружку води, підняла його голову, щоб напоїти. — А Астрі? Він вибрався?

— Так, тільки він.

Чоловік кивнув і замовчав. Він довго обдумував все мовчки, і Ріні стало ніяково від тиші. Кілька разів вона нахилялась до нього, щоб перевірити, чи не втратив він знову свідомість. Свіча в ліхтарі згасла, і кімнату повністю окутав морок. Дівчині захотілось знову пригорнутись до Юндера, але тепер вона вже не наважувалась лягти поруч.

— Як ти тут опинилась? 

— Я дізналась, що ти дістав поранення і відправилась слідом, — Ріна знітилась і відвернулась. Тепер, коли вона це сказала вголос, її рішення здавалось чи не найдурнішим вчинком у житті. Вона завжди була така: спочатку діяла на емоціях, а вже потім думала про наслідки.

— Ти не мала того робити, — рука Юндера дарма намагалась намацати на матраці долонь Ріни, та сиділа занадто далеко.

— Я пробачила тобі, — різко відповіла дівчина. Занадто різко, не так, як хотіла. — Я не могла дозволити тобі померти з думкою, що я не пробачила тобі.

Мовчання затягнулось, тож Ріна перевела тему:

— Ялі вже веде перемовини, щоб обміняти тебе. Як тільки ти зможеш стати на ноги, ти повернешся в Алітер, не переживай. Я піду, — і вона встала, підняла з підлоги книжки. — Я повернусь зранку.

— Ріно, — зупинив її Юндер. Він хотів сказати це голосніше, але не мав голосу. — Ти не залишишся зі мною?

Вона лягла поруч і довго розказувала про події тих тринадцяти днів, які чоловік проспав. Про шпиталь, про лікаря Пітера і зустріч з давнім знайомим Ґілом. Про те, як виріс Джеймс, і що всі ставились до неї тут з повагою. А тоді заснула, і Юндер зібрався з силами та вкрив її ковдрою, як би сильно не горіло від болю все його тіло.

Ріна прокинулась ще до світанку. Юндер спав, і це настільки стривожило її, що вона одразу ж його розбудила. 

На кухні, поки Ріна чекала в черзі на сніданок, їй зустрівся Ґіл. Він глянув на дівчину і хитро всміхнувся.

— Прокинувся? — Ріна тільки й відкрила рот від здивування. — Ти майже танцюєш, — пояснив чоловік та пішов собі далі. 

Дівчина спробувала прибрати радість з обличчя, але в неї нічого не вийшло. Навіть ледь тепла каша і гіркий чай не зіпсували їй настрій. 

Юндеру було важко їсти. Він здався після двох ложок і ковтка теплого чаю. Ріна зʼїла все, навіть доїла порцію хлопця.

— Скільки тут людей? Наскільки далеко табір від кордону? — спитав Юндер напівшепотом. Голос до нього ще не повернувся.

Ріна подарувала йому осудливий погляд і нічого не відповіла. В якому би стані він не був, Юндер лишався алітерським генералом.

Двері різко відкрились і до кімнати увійшов Джеймс. Юндер спробував піднятись, але Ріна швидко змусила його лягти назад на матрац. 

— Тож, ти прокинувся, генерале, — хлопець зупинився стояти біля входу до комори, бо сісти йому не було де. Ґілберт, який прийшов теж, лишився за відкритими дверима. — Ти змусив нас хвилюватись, особливо Ріну.

Юндер промовчав. Очі його дивились в підлогу, зуби зжаті. Дівчині хотілось заспокоїти його, але вона не наважилась нічого зробити чи сказати. А Джеймс продовжував:

— Я сподіваюсь, ти подякував їй? Вона кілька днів мудрувала над тобою з голкою. І віддала тобі свою кров. І я теж віддав. Тож ти тепер скоріше наполовину мегін, наполовину уліадець. Алітерська кров з тебе вже вийшла вся, — хлопець посміхнувся, споглядаючи, як здригнувся Юндер всім тілом. Від злості, безсилля, безпорадності. 

— Досить, Джеймсе, — тихо попросила Ріна, і хлопець сховав посмішку з обличчя.

— Тож, — продовжив він звичайним голосом, — ми домовились з лордом Ріоталі обміняти вас двох і парочку тих нещасних алітерців, які здались в полон, на всіх моїх людей. Але якщо ти захочеш залишитись з нами, Ріно, то я скасую угоду. 

І хоча він звертався до дівчини, дивився в цей момент на Юндера. Погляд чоловіка казав, що він звідси нікуди без неї не піде. Вона і сама б не лишилась тут, поки Астрі та Ліннея по ту сторону кордону, з алітерцями, але промовчала, бо хотіла почути це він нього. Тепер, коли Ріна врятувала життя Юндера, вона стала жадібною. 

— Я не погоджуюсь на обмін без неї, — глухо сказав чоловік.

— Ти лише обʼєкт обміну, генерале, — відповів йому Джеймс і звернувся до дівчини: — Ріно, йдеш до шпиталю? Я пройдусь з тобою.

Дівчина мʼяко забрала свою руку з хватки Юндера.