XXIV. Дерева без коріння

— Ріно, прокидайся.

Дівчина прокинулась від вʼязкого сну й одразу ж сіла. Це був Джеймс. Він нахилився над нею, тримаючи в руці ліхтар. 

— Я б хотів переговорити з тобою.

Дівчина кинула погляд на Юндера, який, здавалось, лише міцно спав. 

— Так, я вже йду.

Вони вийшли на вулицю. Було ще темно. Холодно. Ріна втягнула шию в плечі й сховала долоні в рукава кожуха.

— Я відправляюсь на перемовини з Ріоталі, — пояснив Джеймс. 

— О, я написала листи, — вона передала їх хлопцю. Той кивнув і сховав їх собі в кишеню.

— Я хотів спитати стосовно генерала, — пояснив Джеймс. — Ти краще знаєш Ріоталі, ніж я. Чи обміняє він пʼятдесят моїх полонених людей на свого генерала?

Ріна ледь посміхнулась.  

— Проси всіх. Він поверне тобі за Юндера всіх твоїх людей. 

Джеймс здивовано глянув на неї й зупинився.

— Ти жартуєш?

— Спробуй.

— Можливо за тебе він ще й відведе свої війська від кордону?

— Хіба за умови, що ти мене не повернеш в Алітер.

Джеймс приснув сміхом. Ріна теж розсміялась. Чи не вперше за останні тижні.

— Я сказав Ґілберту, що якщо з тобою щось станеться, поки мене немає, я розріжу його живіт і згодую нутрощі собакам, — з усією серйозністю сказав хлопець. 

Ріна здивовано глянула на нього. Для неї він все ще лишався чотирнадцятирічним підлітком. Дівчині було важко осягнути, що за шість років він зміг очолити одне з наймасштабніших повстань.

— Зі мною все буде добре, — запевнила його Ріна. — Бережи себе. Ріоталі може бути підступним.

— Я не сидів склавши руки весь цей час, Ріно, — з усмішкою відповів Джеймс. Він виглядав молодшим, коли усміхався, і дівчині хотілось ще сильніше його захистити. — Я вивчав багато речей і читав вдосталь книжок. Всі, що міг знайти. Я доведу Ріоталі, що він зробив велику помилку, коли вбив групу Маркуса. Мій батько з однодумцями вважали, що треба йти мирним шляхом. Що з часом люди на півдні пригадають своє минуле до поневолення алітерцями й тоді все зміниться. Треба лише більше нагадувати їм про це. Але я зрозумів, що він помилявся. Ми візьмемо нашу свободу порохом і кровʼю.

Він зробив акцент на останніх словах і заглянув Ріні в очі. Та не могла відвести погляд. Здавалось, навіть повітря навколо них погустішало.

— Я хочу, щоб ти була поруч, коли це станеться. Щоб побачила велич Уліадії.

— В алітерців сильна армія, — підмітила Ріна.

— Просто почекай і побачиш, — Джеймс кивнув. — Я маю бігти. Бережи себе і свого генерала. Я збираюсь повернути за нього сотні своїх людей.

Він розсміявся і побіг далі. Невдовзі зовсім розчинився в темряві, лишивши Ріні ліхтар, що тьмяно освічував дорогу. Вона повернулась в кімнату до Юндера. Відбулась зміна вартових, і тепер біля кімнати сидів інший уліадець. Він ворожо глянув на дівчину і фиркнув.

Під кожухом було тепло. Ріна притулилась до Юндера, намагаючись поспати ще кілька дорогоцінних годин перед тим, як йти у шпиталь, але сон не йшов. Дівчина піднялась і відкинула кожух. Розбинтувала рану Юндера, вгледілась. Рана гоїлась. Чорні нитки зовсім скоро вже можна буде обрізати. Завтра, я зроблю це завтра, вирішила дівчина. Вона промила рану навкруги вистиглою водою і забинтувала живіт Юндера чистою тканиною.

— Що я зробила не так? — тихо прошепотіла до себе. — Чому ти не прокидаєшся?

І вона глянула на хлопця, наче він міг їй щось відповісти чи подати знак. Але Юндер лежав нерухомо. Його груди рівномірно підіймались і опускались.

— Велика Ріка, — звернулась Ріна мегінською, — прошу, дай йому сили прокинутись. Не муч мене, бо я вже не можу. Я…

Вона замовчала і накинула ковдру та кожух на Юндера. Взяла ліхтар і вийшла з кімнати.

В шпиталі було тихо і холодно наче в труні. Ріна сіла на один зі стільців в операційній, притулилась до стіни. Простирадла на столі були в старих коричневих плямах крові, які вже неможливо було вивести. Дівчина довго дивилась на них, аж поки вони не злились у химерний візерунок, що переслідував її уві сні. Останнім часом вона бачила одні й ті самі марення: снилось, як дорогі її серцю люди стікають кровʼю. Вона намагається затулити їхні рани руками, але нічого не допомагає, і вони стікають і стікають, аж поки вона не прокинеться. 

— Ти чого? — Ріна здригнулась і відкрила очі. Це був один з лікарів, молодий уліадець, що допоміг їй врятувати Юндера. — Не занадто холодно тут спати?

Дівчина підвелась. Крізь вікна ранок намагався освітити сонцем це закинуте богами місце. 

— Щось сталось за ніч? — хрипло спитала Ріна.

— Двоє вмерло і стало погано тому хлопцю, який вчора мав операцію. Жар.

Дівчина кивнула і вийшла з операційної. На вулиці вмилась льодяною водою, від чого ранки на пальцях неприємно засвербіли. Повернулась у шпиталь і одразу попрямувала до чоловіка, якому вчора зранку ампутували ногу. Він мав сильну лихоманку і намагався сплутано щось пояснити лікарям, що зібрались навколо. Лікар Пітер хмуро глянув на Ріну і пробубонів собі під ніс:

— Він вже майже труп.

Дівчина не звернула жодної уваги на його слова. Вона вклала в тканину кілька шматочків льоду, який вони топили на воду кожного ранку, і поклала їх на лоб, під пахви, біля шиї й в пах хворому. Регулярно міняла згортки, поїла його водою. І все ж до вечора він помер. 

— Ми занадто пізно провели операцію, — пояснив їй Пітер. — Ти нічого не могла вдіяти. Я знав таких як ти, дівчисько, ви постійно плачете над смертями наче це не щось природне. Хочете стати богами, не менше.

— Я не плачу, — грубо відповіла йому Ріна. 

Того дня в них не було операцій. Ситуація на кордоні перед початком перемовин заморозилась, і поранених більше не везли.

На обід Ріна прийшла у свою кімнату. Ґілберт як і завжди сидів на стільці, але цього разу він читав книгу. Ще дві книги лежали поруч з тарілкою вівсяної каші з овочами. Помітивши дівчину, Ґіл закрив книгу і поклав її наверх інших книжок.