Розділ 3. XXIII. Світанок наступає все одно

Задушливий сморід гнилих тіл тепер був з Ріною скрізь, навіть коли вона не знаходилась в операційній. Пацієнтів в неї побільшало, а лікарів поменшало. Тепер вона обходила хворих лише раз на день, після обіду, що тривав кілька хвилин. Кілька хвилин відпочинку, поки вона давилась холодною кашею на бульйоні. Ґіл цього разу не пішов з її кімнати, лишивши обід на столі, а сидів на стільці. 

— Ти сьогодні довго, — сказав він замість привітання.

— Попалась міцна кістка в нозі, — кинула Ріна і втомлено впала на свій стілець. Каша знову була холодна. Хоча дівчина могла закластись, що каша ставала холодною тут вже в казані, поки варилась. Її руки від постійного холоду лущились, як би вона не змащувала їх на ніч жиром. Тонка шкіра рвалась, і дівчина думала, чи не її долоні доведеться ампутувати наступними.

— О, без подробиць, — застогнав чоловік і удав, що йому погано.

Ріна опустила ложку в кашу і перемішала ту. Від цього апетитнішою страва не стала.

— Ти — дивовижна жінка, — прямо сказав Ґіл і його голубі очі аж заіскрились від задоволення. Проте Ріна не звернула жодної уваги на його слова чи очі, вона монотонно ковтала холодні кавалки каші. — Дивуєш мене при кожній нашій зустрічі.
— Чому це я дивовижна?

— Бо ти можеш битись краще за багатьох моїх хлопців, ще й під час сніданку відрізаєш їм ноги, — чоловік протягнув руку і доторкнувся до лівої долоні Ріни, що лежала на столі. Його руки були теплими. І слизькими наче багно. 

— Якби я була чоловіком, ти б вважав це дивовижним? — дівчина не відняла руки. Вона була занадто втомлена для того. Хоча волосся на руці стало дибки, коли Ґіл почав водити пальцем по тильній стороні її долоні.

— Але ти не чоловік.

— Не пощастило, — буркнула Ріна і проковтнула останню ложку каші.

Двері до її кімнати відкрились, зайшов Джеймс і зразу ж втупився в долоню чоловіка, яка тримала руку Ріни. 

— В тебе немає справ? — холодно спитав він в Ґіла, так наче той не був старшим за нього майже у два рази. Чоловік посміхнувся і зник за дверима.

Джеймс сів на його місце і зазирнув Ріні в очі.

— Він докучає тобі? Я поговорю з ним. Або я приставлю когось іншого до тебе.

— Дякую, але краще вже Ґілберт. Ми давно знайомі.

— Я можу щось ще зробити?

— Нам треба більше лікарів.

— Але в шпиталі багато лікарів, — здивувався Джеймс.

— Справжніх лікарів, а не тих, хто навіть перевʼязку не може зробити, — хвиля роздратування піднялась з грудей і одразу ж вляглась. На роздратування тепер теж не було сил. — І занадто холодно. Через холод хворим стає гірше.

— Ти знаєш, що я не можу покращити умови, — хлопець сумно посміхнувся. Він і сам був закутаним в теплий кожух навіть в приміщенні. — Тобі потрібен тепліший кожух?

Ріна вже майже відмовилась, вона і в цьому не могла проводити операцій, проте зупинилась.

— Так, тепліший і більший.

— Буде сьогодні ввечері.

Джеймс дістав з внутрішньої кишені складені листки паперу і помахав ними в Ріни перед очима.

— Це листи тобі!

Очі в дівчини загорілись. Вона вихопила листи з рук хлопця й одразу ж почала жадібно читати.

Перший був від Ялі, вона його одразу ж згорнула та перейшла до другого. Це був лист мегінською, від Ліннеї.

“Ріно, я сподіваюсь, з тобою та генералом Койлом все добре. Якщо можеш, напиши відповідь. Ми з Астрі повернулись в столицю Алітеру. Його рана затягується, хоча невідомо, чи він зможе битися так само погано як і раніше, чи все буде ще гірше”. 

Ріна розсміялась, хоча на очах виступили сльози.

“Мені дуже шкода, що ми втягнули тебе в це. Я сподіваюсь, ти колись нам пробачиш. Астрі поки не може писати тобі листів, але ми отримали листи від Азалії. В них все добре, не переживай. Памʼятаю про тебе кожної хвилини, Ліннея”

— Твої племінники? — спитав Джеймс. Ріна змахнула сльози з очей і кивнула. 

Лист від Ялі вона лише пробіглась очима. Там не було нічого суттєвого.

— Я можу написати відповідь? — спитала вона.

— Так, віддам завтра, — Джеймс піднявся з-за столу. — Я знову поїду на перемовини. Можливо навіть побачу самого лорда Ріоталі, — він підморгнув, що в купі зі злою посмішкою виглядало страхітливо. — Кажуть, він сам приїхав до кордону. 

І Джеймс вийшов. Ріна поспішила назад в лікарню. Хоча їй було важко так називати приміщення, по якому вночі бігали криси. Це була широка одноповерхова будівля складена абияк, дах в деяких місцях вже покосився, а вікна, затягнуті овечою шкірою, ледь пропускали світло і прекрасно пропускали холод. Від свічок, що день і ніч горіли в ліхтарях, приміщення було наповнене димом. Він ніколи не вивітрювався і висів у повітрі наче туман. Тут, на ліжках, складених рядами, лежали поранені у боях і вмирали від грипу й застуди.

— Ріно, ми вже чекаємо, — невдоволено гаркнув на неї Пітер, чи не єдиний лікар в шпиталі. Це був старий чоловік, якому доводилось проводити свою старість в занедбаній лікарні при військовій базі уліадців. Інколи Ріні здавалось, що він їх ненавидів і відрізав їм ноги суто задля власного задоволення. 

Вона поспішила скинути свій кожух і одягла фартух. Опустила руки в холодну воду в тазу, що обпекла її пальці, і швидко промила. Це вже була друга операція за сьогодні. Втома брала верх, і, коли Ріна піднялась, в голові в неї закрутилось. Дівчина зупинилась на хвилину, через що вислухала ще одну порцію гоальських прокльонів Пітера у свій бік. 

На операційному столі — що був нічим іншим як звичайним столом, вкритим простирадлом — лежав ще молодий чоловік, напівнепритомний від страху і настоянки з блекоти. Рука його почорніла до передпліччя. Від неї йшов солодкуватий гнилий запах, і Ріна затягнула собі на обличчі повʼязку тугіше. 

Зазвичай операції проводив Пітер сам, проте сьогодні, коли він вже відділив кістку, чоловік кинув пилку на стіл і зробив крок назад.

— Ріж ти, покажи мені, що ти там вмієш, — пробурмотів він до Ріни.