XXII. Зламане пророцтво

Випав сніг. Ріка заледеніла, і тепер, щоб набрати води, доводилось вирубувати кожного ранку квадратний шматок криги. Ріна не взяла з собою зимового одягу, тож її образ тепер складався з напів-мегінського напів-алітерського нарядів, що смішило Астрі, і він називав її “генерал Еритріна”. 

— Ми застрягли тут до кінця зими, чи не так? — спитала Алтея.

Дівчина як раз помішувала в окропі бинти, так наче вони були якимось делікатесом. Ріна скручувала в рулони ті, що висохли вночі біля ватри. Вони були ще теплі й приємно гріли змерзлі на вітру пальці.

— Схоже на те, — погодилась Ріна. — Генерал Койл впевнений, що, як тільки ми повернемо на північ, сюди повернуться уліадці з Гоальського королівства.

— То що нам тут, оселитись?

— Частина війська повернулась на північ. Думаю, нас теж скоро відкличуть. Принаймні до найближчих міст.

— А де Ши? Не бачила його зранку.

— Він сьогодні з генералом, не з нами.

Ріна закрутила останній бинт, закріпила його голкою, щоб той не розкручувався, і поклала зверху на тацю, на інші, складені пірамідою бинти. Вона вже піднялась, щоб віднести тацю в медичний намет, коли увагу її привернув дивний шум. Нетиповий для ранньої години. Декілька мегінів несли когось на руках і бігли в її сторону. Ріна заскочила в намет за своєю сумкою і поспішила їм на зустріч. Алтея, теж зрозумівши що сталось, кинула кипʼятити бинти й побігла за дівчиною. 

Астрі несли троє мегінів. Він був пораненим у плече з пістоля, кров стікала по шкірі під розірваною сорочкою і темними краплями лишала сліди на снігу. Хлопець не стогнав, але обличчя його було бліде, а очі закочувались. Кожен раз він на секунду втрачав свідомість, але біль вертав його до тями. 

— Скоріше, в намет!

“Він мав бути в таборі, він мав бути в таборі, — крутилось в Ріни в голові. — Що сталось?”

— Тебе поранено тільки в руку?!

Голос дівчини зірвався на крик. Вона не могла контролювати його. Тіло здригалось від жаху. В неї була одна мета — захистити Астрі та Ліннею. Лише одна мета, і вона не впоралась з нею.

— Тільки в руку, — простогнав Астрі. — Це повстанці. Загін повстанців, їх було десь десять. Всі озброєні пістолями. Біля кордону. На захід, де гори. Я маю сказати генералу.. генералу…

— Койлу? — підказала Ріна. Вона вже розрізала закривавлену сорочку й огледіла рану в пошуках кулі. 

— Генерал Койл був з нами, — прошепотів Астрі й заплакав.

Ріна не почула його. Вся її увага була зосереджена на рані, яку вона промивала. Куля пройшла навиліт, і дівчина задоволено кивнула, зробила пару стібків, щоб зʼєднати краї рани.

— Треба сказати генералу Лондарському, — повторив поранений. — Генерал Койл сказав передати, що треба перевірити старі шахти. Вони можуть бути там.

— Де генерал Койл? — різко спитала Ріна. 

— Він був з нами, — Астрі заплакав ще дужче. — Пробач мені, Ріно, це все через мене. Він закрив мене собою.

Дівчина закрила очі. В голові її пульсували різні думки. Вони наче купа мʼячиків у вузькому приміщенні відбивались від стінок, намагались вирватись, перемішувались між собою в один незвʼязний потік. Нарешті Ріна виокремила з них одну, найгучнішу думку:

— Юндер… мертвий?

— Його поранили в живіт, — і Астрі показав здоровою рукою на свій живіт.

Всі присутні розуміли, що це смертельна рана. В наметі повисла тиша, її переривали тільки схлипування й стогін Астрі.

— Він сказав ще щось? — тихо спитала дівчина.

— Він сказав передати тобі, спитати, чи цього буде достатньо, щоб ти пробачила?

Смішок в перемішку з криком вирвався в Ріни. Всі в наметі подивились на неї з острахом. Очі дівчини й справді бігали по всьому приміщенню, наче вона не могла щось знайти або зʼїхала з глузду. Вона кусала свої губи, намагаючись зосередитись хоч на якійсь думці з усіх, що вирували в голові.

— Скажіть генералу Лондарському, що загін на чолі з генералом Койлом потрапив у засідку, — швидко розпорядилась Ріна алітерською до вартового, що стояв поруч, але не міг зрозуміти нічого з того, що розказав поранений. — І що генерал Койл сказав перевірити шахти.

Алітерець кивнув і вийшов з намету. Не встигли за ним опуститись двері, як до намету забігла Ліннея. Вона з жахом втупилась в поранену руку Астрі.

— Алтею, — попросила Ріна в лікарки, — заший його руку. Роби перев'язки й промивання два рази на день. Рана неглибока, вона має швидко зажити.

— Що? — незрозуміла Алтея. — Що ти маєш на увазі?

Проте Ріна нічого не відповіла. Вона схопила свою медичну сумку і кинула в неї ще кілька додаткових бинтів і свій запасний набір для операцій, якій завжди стояв окремо. Сумка стала настільки масивною, що не закривалась. Дівчина виклала майже всі порошки й трави. Все, що лікувало дрібні хвороби, і не могло б їй знадобитись.

— Що ти робиш, Ріно?!

— Будь ласка, подивись за моїми племінниками, Алтею, — замість відповіді попросила Ріна. — Ти будеш головною лікаркою, поки мене немає.