XXI. Повстанці

За два дні вони вже дійшли до кордону з Гоальським королівством і стали там табором. Тієї ж ночі хтось підпалив один з наметів, де зберігали у бочках порох. Ріна прокинулась від вибуху. Її ліжко захиталось як від землетрусу, а за стіною намету у небі наче зійшло сонце. Дівчина кинулась назовні, разом з усіма. Люди застигли, налякані та онімілі, і Ріні довелось проштовхуватись крізь них. Найближчі намети до місця вибуху горіли. Ті, хто спав в них, катались по землі, охоплені полумʼям. Крик змішувався зі смородом горілої шкіри й волосся, і на секунду Ріна завмерла, теж перелякана побаченим. Вона кинулась до сусідніх вцілілих наметів і схопила з ліжок ковдри. Накрила кількох з тих, хто згорав заживо, і стала плескати поверх ковдри у спробах загасити полумʼя.

— Швидше! — крикнула до тих, хто розгублено споглядав за всім, що відбувалось. — Допоможіть їм!

Зʼявився Ши, а разом з ним і Юндер. За хвилини організували ланцюжок з воїнів, що передавали один одному відра з водою. Пожежу загасили майже одразу. 

— Скоріше перенесіть їх у медичний намет! — розпорядилась Ріна до лікарів, що теж вже встигли прибігти. — Але якомога обережніше. 

Вона глянула на Юндера, якого уникала весь цей час, він теж дивився на неї. Здавалось, вони могли спілкуватись без слів. Чи принаймні Ріна так думала. Вона підійшла ближче до чоловіка. Той сидів навпочіпки над двома обгорілими тілами. Понівеченими настільки, що їх неможливо було впізнати. Ріна присіла поруч.

— Що думаєш? — спитав Юндер.

— Вони занадто обгоріли, щоб сказати напевно, — дівчина забрала в нього лампу і піднесла її ближче до трупів. — Але схоже, що вони були мертві ще до того як стався вибух. Ось тут кров.

Вона вказала в калюжу крові, недалеко від тіл.

— Я теж думаю, що то це був підпал, — погодився генерал. — До того ж це алітерці, які мали охороняти сьогодні вночі порох.

— Звідки ти знаєш? — здивувалась дівчина.

— Це лише здогадка. 

Крізь натовп прорізався генерал Лондарський зі своїми воїнами. Їхній табір був східніше, і їм знадобився деякий час, щоб прийти сюди. Генерал був в плащі, накинутому поверх розхристаної сорочки. Він кинув погляд на тіла, залишки бочок з-під пороху, що розкидало навколо, і все зрозумів.

— Схоже, ви маєте проблеми з вартовими, генерале Койл, — сказав чоловік і криво посміхнувся. — Вам потрібна допомога, щоб допитати їх?

— Жодної, — запевнив його Юндер і піднявся. 

Ріна теж піднялась і поспішила до медичного намету. Там на неї вже чекали крики поранених та запах плавленого одягу, що пробували зрізати з понівечених тіл. 

— Промивайте рани прохолодною водою, — Ріна поспішила і сама доєднатись до справ. 

Молодий алітерець, ногу якого вона промивала, тихо стогнав і плакав. Він був ще дитиною, мав не більш як сімнадцять років. Чи вдасться врятувати його ногу, з жалем подумала дівчина. Блакитні, майже прозорі очі з надією вдивлялись в її обличчя. 

— Я дам тобі знеболювальне, — Ріна дістала флакон з маковим молоком і відміряла потрібну дозу. — Як тебе звати?

— Шино, — прошепотів хлопець. Він випив макове молочко і за кілька хвилин прикрив очі. 

Після промивання Ріна відрізала ножицями одяг, але той, що сплавився зі шкірою, лишила. Обробила рану навколо і наклала суху повʼязку. Обгоріла гомілка була меншою в порівнянні зі здоровою ногою. На руці були теж незначні опіки, але вони лишать по собі хіба шрами. А за праву ногу Шино Ріні ще треба було поборотися.

І цей підпал не був разовим. Невеликими групами уліадці нападали на вартових, влаштовували підпали й робили засідки на шляхах постачання. 

— Невже вони змогли так добре сховатись в найближчих селах? — спитала якось Ріна в Ши. Він тепер працював разом з іншими лікарями в медичному наметі, хоча все ще вважався помічником Юндера.

— Генерал Койл думає, що вони переходять через кордон, — Ши затягнувся трубкою і передав її Ріні. Дівчина теж зробила затяжку, але скривилась і віддала назад.

Вони сиділи біля намету, втомлені роботою. 

— Але ж Гоальське королівство має перемирʼя з Алітером, вони б мали видати повстанців.

— Гоальцам на руку дії повстанців, — задумливо пробурмотів Ши.

— Це не можуть бути самі гоальці?

— Навіть якщо то вони, то не визнають, — Ши піднявся і потягнувся. Глянув на Ріну з хитрою посмішкою, яка в сукупності з косоокістю зачаровувала. — Коли ти знала Юндера шість років тому, він був такий самий?

Дівчина знизала плечима.

— Мені здається, він тоді говорив менше.

— Ще менше?! — Ши розсміявся.

— А ти давно його знаєш?

Алітерець сів поруч з Ріною і задумливо потер підборіддя.

— Десь зо три роки. Ми познайомились при дворі, обидва не могли там прижитись, так і потоваришували. А потім Гоальська війна, ми разом її пройшли. Тепер це.

Ши глянув на дівчину і розсміявся.

— Ти хочеш спитати, чому ми не могли прижитись при дворі?