XX. На південь

На світанку військо під командуванням генерала Койла виїхало далі на південь, щоб обʼєднатись з військом генерала Лондарського. Ріна їхала поруч з Ши. Вчорашній сніг розтанув і перетворив дороги на суцільну багнюку. Алітерець замріяно вдивлявся в горизонт, згадуючи Ену. Дівчина не розділяла його веселого настрою, з памʼяті не виходили образи обгорілих тіл.

— Ріно, тобі не варто так засмучуватись, — звернувся до неї Ши. — Ми майже не маємо поранених чи загиблих. Генерал Лондарський зробив за нас всю роботу.

— Ти бачив тіла на площі? — спитала його дівчина.

Усмішка зникла з обличчя алітерця. Він кивнув.

— Генерал — жорстока людина, — сказав Ши й одразу ж додав: —  Але Юндер зі своєї сторони зробив все, що міг. Більшість уліадців з табору ми взяли у полон. Кілька сотень. Вони будуть жити. Повернуться до своїх сімей і нормального життя.

— Скількох з них накажуть стратити?

Ши відвів погляд.

— Командирів стратять, — погодився він. — Когось увʼязнять до кінця життя. Але ж вони знали, на що йшли.

Ріна покачала головою. Вона не хотіла сперечатись з Ши. Він алітерець. Навіть найкращий з них, він лишається алітерцем.

— Ми так і не наштовхнулись на повстанців, — додав Ши, понизивши голос так, щоб тільки дівчина його чула. — Юндер думає, що вони встигли піти за кордон з Корією 

Ріна нічого не відповіла. Вона не спала всю ніч, як і інші лікарі. Весь день, що вони їхали, пройшов у тумані. Її гукнув Ши, коли вже сутеніло. Дівчина злізла зі своєї кобили й потягнулась. Тіло її затекло, а кінцівки оніміли. Вона озирнулась навколо і зрозуміла, що вони заїхали в табір. Навколо було багато алітерців, як і раніше, проте вони були інші: старші, жорсткіші, вони зверхньо дивились на прибулих. От де всі досвідчені воїни Алітеру, зрозуміла Ріна. 

— Ми станемо табором західніше, — сказав Ши, і вони попрямували за іншими.

Поранених та полонених лишили із частиною війська у Родіварі, тож в Ріни не було роботи того вечора. Вона подивилась на кілька вивихів та двох алітерців, що примудрились підхопити грип, і, не вечерявши, заснула.

За кілька годин її розбудив шурхіт. Незрозумілі звуки в темряві намету налякали Ріну, і вона схопилась за ніж, але за хвилину беззвучно розсміялась. Хтось вирішив усамітнитись в наметі, не помітивши її в темряві. Дівчина піднялась і глянула в сторону непроханих гостей, не впізнала їх, але по розмові зрозуміла, що то були мегіни. Знітившись, безшумно взулась і вискочила з намету. Щоки її ще горіли, коли вона вийшла до ватри. Тут зібрались і мегіни, і алітерці. Було декілька гітар і скрипок. Грали алітерські пісні, було чути хор спʼянілих голосів. Ріна думала пройти повз, але побачила серед тих, хто випивав, Астрі. Він теж співав разом з усіма. В одній сорочці, попри холодну погоду, як і завжди розхристаній — ще трохи й вона сповзе з його широких плечей — він сидів, витягнувши ноги до вогнища і співав. Співав алітерською, хоча і навряд колись чув ці пісні до сьогодні. Пляшку спиртного хлопець ділив з якимись ще алітерцями, їх Ріна не знала. Їй хотілось докорити йому, висварити, вона вже навіть зробила кілька кроків до ватри, але зупинилась. Він був вже занадто дорослим. Дівчина розвернулась, щоб піти геть, але Астрі помітив її, гукнув, і вона все ж підійшла.

— Ріно, випий з нами! — перекричав він музику і співи та всунув дівчині в руки пляшку.

— І що ви святкуєте? — спитала Ріна. Вона понюхала вміст пляшки, і їй здалось, що там чистесенький спирт, яким вона обробляє інструменти.

— Ми пережили ще один день! Хіба це не варто святкування?

Ріна знизала плечима і віддала пляшку. 

— Ну ж бо! — Астрі схопився на ноги й за руку потягнув Ріну в коло танцівників. — В тебе не буде іншого такого дня! Можливо ми завтра зустрінемось з повстанцями у битві й помремо! Ти пошкодуєш, що не танцювала сьогодні!

Ріна любила танцювати. Її тіло само рухалось, коли вона чула музику. Але ці пісні. Ці пісні пахли як смерть. Вони пахли як обгорілі тіла, на яких розплавився одяг.

— Що не так? — гукнув до неї Астрі.

— Я не танцюватиму під алітерську музику, — відповіла дівчина. 

— Я знаю, що тобі сподобається!

Він виставив вперед палець, закликаючи її почекати, і зник в натовпі. Ріна лишилась розгублено стояти посеред хлопців, які танцювали навколо. Аж тут музика обірвалась. Почулись роздратовані викрики, вовтузіння, і Астрі заграв на скрипці пісню, під яку Ріна не могла не танцювати. Це була одна з моряцьких пісень, зовсім не схожа на мегінську музику, якою її знали в інших королівствах. Моряцькі пісні були швидкі, тексти — простими: про любов, про пригоди, про випивку, про кораблі й море. Про смерть у штормі, про життя, що не згасне навіть з останнім подихом. Алітерці стали переглядатись, мегіни заспівали й кинулись танцювати. І Ріна вмить опинилась вдома, в Корлані. Вони були в таверні, Азалія десь там біля шинквасу потягує пиво і сміється, споглядаючи, як Ріна танцює. “Ти наче дитя! Звідки ти маєш стільки життя в собі?” — питає вона, а Ріна сміється і сміється, і тягне її за собою. І тоді Азалія неохоче відставляє свою кружку та йде танцювати. Але коли пісня закінчується, вона знову повертається на своє улюблене місце. “Ще пива!” — каже до шинкаря, і він ллє їй повну кружку. А Ріна крутиться і крутиться серед натовпу. Вони вбачають в ній досвідчену танцівницю, і пропускають в сам центр. Її волосся не встигає за рухами, каштанові хвилі кучерів обліплюють спітнілі плечі, і вона відкидає їх, нехай не заважають.