XIX. Наступ

Кожного ранку Ріна просиналась, вмивалась, вдягалась і підіймалась на стіну. Звідти можна було побачити табір алітерців. Впевнившись, що у таборі все тихо, вона йшла на терасу, де чекала пробудження інших. На третій день сонце нарешті вирішило показатись з-за хмар, і дівчина була в особливо веселому настрої. Підстрибуючи вона піднялась на стіну, зачепилась за останню сходинку і почула тріск шкіри чобітка. Невдоволено цокнула язиком і хотіла вже нахилитись, щоб оцінити масштаб проблеми, коли погляд її зупинився на горизонті. Табору не було. Вона підіймалась на стіну перед заходом сонця вчора, і він був на місці, зараз же лишилось кілька наметів, що слугували лікарнею. Груди її стисло від тривоги, Ріна проклинала себе за те, що не зрозуміла раніше: авжеж Юндер відправив її сюди, бо мав йти у наступ. Збрехав. Знову збрехав.

Ріна збігла зі стіни й поспішила до кімнати Ши. Його не було всередині. Тоді вона побігла до Ліннеї, але коли промайнула повз двері до спальні Ени, ті поволі відчинились. З них вийшов Ши, озирнувся по сторонах, побачив Ріну і застиг. А вона вже підскочила до нього.

— Алітерці пішли у наступ!

Хлопець приклав палець до губ і зазирнув всередину кімнати. Там ще спала Ена. Він тихо прикрив двері й обернувся до Ріни.

— Відійдемо, — запропонував і пішов по коридору до першого поверху.

— Ти знав! — обурилась дівчина.

— Юндер наказав не говорити тобі. Не хоче вплутувати тебе в це.

— Він вже мене вплутав. Ми збираємось, — вирішила Ріна. — Там будуть поранені, тож і я маю бути там.

Вона пробувала вмовити Ліннею з Астрі лишитись у замку, але ті навідріз відмовились, і вже за годину вони виїхали на південь. З собою Ріна взяла два пустих вози.

Половину лікарів Юндер лишив у медичному таборі. Дівчина була незадоволена його рішенням: в битві вони були потрібніші. З собою вона взяла ще пʼятьох лікарів і поспішила далі.

Перша битва сталась у ріки, за якою стояв табір уліадців. Вона була швидка і кривава. Намети лишились стояти пусті, напівзварена їжа у казанах висіла над згаслим багаттям.  Ріна крикнула на всіх мовах, які знала, до тих, хто лежав на землі, але ніхто не відгукнувся. Майже всі поранені, якщо і пережили цю битву, вже були мертві. Але все ж декількох непритомних вона знайшла. Їхні рани перевʼязали, а тоді підняли уліадців на вози. 

Далі було видно, що уліадці стрімко відступали.

— Щось не так, — сказав Ши. — В них було багато людей. Це мала б бути затяжна битва. Ще і Юндер виступив на день раніше.

— Можливо вони відступили в Родівар? — припустила Ріна. — Юндер казав, що вони укріпляли місто.

— До нього година. Не чути звуків пострілів, тож певно наші війська вже там.

Сонце сліпило очі, зелена трава пробивалась крізь посірілий килим опалого листя. Морозило. Низини Корії здавались спокійними, ніщо не нагадувало про наступ крім стогону поранених з возів. Навіть села, які вони проходили, здавались закинутими. Люди ховались, коли бачили алітерське військо.

На схід було видно спокійне Родівське озеро, що було схоже на море. Широке, глибоке, воно повільно перекочувалось хвилями. Вони підходили до міста з північно-східної сторони, коли зі спогадів Ріну вирвав різкий поштовх. Це Ши зупинив віз і встав, вдивився в лінію горизонту. Дівчина перелізла до нього й теж вдивилась. Наближались вершники. 

— Юндер відправив за нами людей? — спитала вона в Ши. Той покачав головою.

— Він не знає, що ми прямуємо за ним. І я не бачу жодного алітерського прапора.

— Думаєш..? — дівчина не закінчила речення. 

Обернулась до другого возу і зустрілась очима з Ліннеєю. Та теж все зрозуміла.

— Треба скласти вози разом, — крикнула Ши, і той гучно крикнув до алітерців — молодих ще воїнів, які їх супроводжували — те саме.

— Ну ж бо! Повертайте вози боком і ховайтесь за ними! Ті, хто мають пістолі чи луки, приготуйтесь стріляти! Першим ставте віз, де менше поранених! Наготуйте мечі!

— А поранені? — крикнула Алтея. — Їх треба забрати з возів!

— Нема часу! Якщо ви помрете, то їм теж не жити! — відповіла Ріна і схопила з воза лук. Натягнула стрілу. Націлилась в того, хто їхав попереду. Вона вже бачила їхні обличчя. Жорсткі, сповнені ненависті очі. 

— Тримайтесь за мною, — прошепотіла до Астрі та Ліннеї. Ті стояли поруч. 

— Без команди не стріляти! — крикнув Ши й на секунду озирнувся. За його спиною були лише лікарі й ті з алітерців, які так і не навчились бодай заряджати пістолі. Юндер не просто так відправив їх якомога далі від табору, щоб в них не було й можливості померти у битві. Вони й зараз стояли занімілі та перелякані, наче кролі в силках. Хтось навіть не наважився підняти пістоль. Алітерець глянув вперед, спробував підрахувати уліадців, що наближались. Їх було кілька десятків, озброєні. Вони вирвались з оточення і тепер тікали на північ.

То були найдовші хвилини в житті багатьох, хто сховався за возами. Ріна чула, як один з алітерців за її спиною почав бурмотіти молитви. 

— Готуйтесь, — неголосно сказав Ши, і підніс запалену лучину до гнота своєї рушниці. Ріна відчула, як від напруги її права рука задрижала. Краєм ока вона глянула на Ліннею: ідеальна нерухома стійка, наче дівчина була вирізана з каменю. Астрі нервово постукував пальцем по стволу своєї рушниці. Але принаймні гніт мав запалений. 

Почувся залп. Тоді ще один над самою головою, і Ріна інстинктивно пригнулась, вслухалась в тихий дзвін у закладених вухах. Це Ши з Астрі по обидві сторони від неї відкрили вогонь у відповідь. Вона визирнула і відпустила стрілу. Не цілилась. Стріла пролетіла повз. Вона натягнула ще одну, і тепер прицілилась. Вершники були вже тут, їхній стрій розбився на дві частини й обігнув вози з обох сторін. Ріна почула звуки мечів, що намагались дістатись до неї, але вози були широкими. І вихром пронісшись повз, вершники поспішили далі. Запанувала тиша. Довга, тягуча. Аж поки Астрі з полегшенням не засміявся.