XVII. Джон

Вже після опівночі Ріна завершила роботу і ледь доповзла до свого ліжка. Не знімала плащ, лише глибше закуталась в нього і забулась тривожним сном. Снились ланцюги. Багато ланцюгів намагались спіймати її, скрутити руки, обвитись навколо ніг, увіп'ялись в її ніжну шкіру на животі, лишити ще більше шрамів поверх існуючих рубців. А ще снився Ісао Корський, ще молодий. Він був не сам, разом з ним були обидва брати Баконських. Він привів їх до своєї вʼязниці й вказав на Ріну, звʼязану ланцюгами:

— Дивіться, я спіймав її.

Зі сну Ріну вирвали чиїсь чужі руки. Вона підстрибнула і схопилась за ніж, що лежав поруч.

— Це я, Ши, — прошепотів алітерець і виставив вперед долоні. — Вибач, що розбудив.

— Що ти тут робиш? — сонним голосом спитала дівчина. — Ти ж сьогодні наче в головному таборі ночуєш.

— Ти потрібна зараз Юндеру, — пояснив Ши й озирнувся, шукаючи очима когось, хто міг би їх підслухати. Але в наметі спали лише двоє дівчат, інші були з хворими. — І захопи свою сумку.

— Я ж лишила там двох лікарів, — роздратовано відповіла Ріна, але піднялась і взулась. — Що з ним?

— Ходи за мною, — і Ши вислизнув з намету. 

На вулиці було холодно. Ріна одразу прокинулась. Півмісяць ще висів на небі наче перевернута на бік тарілка. Листя хрустіло під ногами, як би тихо вони не намагались йти. Дівчина хмуро глянула в сторону наметів. Вона поспала не більше чотирьох годин, знову.

— Як думаєш, — звернувся до неї Ши, — я б зміг стати лікарем?

— Всі можуть стати лікарем, — знизала плечима Ріна. — В цьому немає нічого незвичайного. До того ж ти й так вже допомагаєш з хворими.

— Я б хотів вміти більше.

— Я навчу тебе, коли закінчиться епідемія. Якщо Юндер дозволить тобі приєднатись до лікарів.

Вони прийшли до генеральського намету, і Ши підняв перед нею шмат брезенту, що був дверима. Всередині горіло кілька ламп. Юндер сидів на одному з крісел і стискав своє праве передпліччя лівою рукою. Ріна нахмурилась і підійшла ближче. Він був блідим, блідішим ніж зазвичай. По пальцях тоненьким струмком збігала кров. 

— Що сталось? — спитала вона і відвела долоню Юндера. Той скривився.

— Поранили, — коротко відповів і хмуро глянув у підлогу, наче Ріна була там. 

— Знімай сорочку, — наказала дівчина і допомогла стягнути закривавлену тканину.

Її очам відкрилась значна рана, від ножа чи меча. Вона сочилась кровʼю.

— Ши, світло! — гукнула дівчина, і алітерець підніс лампу ближче. — Я оброблю краї рани й буду шити, — попередила Ріна. — Буде боляче.

Вона обробила руки, голку і легко провела по пораненій руці Юндера. Чоловік смикнувся і зашипів наче кіт.

— Хто поранив самого генерала Койла? — спитала Ріна, зробивши перший стібок.

— Зрадник, — тихо озвався чоловік. — Уліадець, певно його підіслали повстанці. Хоча я сам відбирав до війська уліадців, які лишились.

— Це тому алітерська армія так порідшала? Бо багато уліадців під час війни з Гоальським королівством перейшли на їхню сторону?

Юндер кивнув.

— Я думала, це чутки, — Ріна продовжувала зашивати рану, — аж поки не побачила, як їх мало зараз у війську.

— Вони й справді перейшли на бік гоальців. Це переломило хід війни. Ми майже програли.

— І як тобі вдалось виграти? — спитала дівчина і підняла очі, щоб перевірити стан Юндера. Той тримався і не збирався втрачати свідомість. — В Мегінкарі на кожному стовпі висить твій портрет як героя Гоальської війни.

— Це Ялі влаштував, — хлопець скривився. — Щоб більше молодих мегінів типу Астрі захотіли поїхати в Алітер.

— Це спрацювало, — гмикнула Ріна. Вона вже майже закінчила.

— Нам вдалось перекинути до Гоальського королівства воїна, який підібрався до короля і вбив його. В королівстві почався хаос, чим скористались алітерці й вийшли назад на кордони, які були до війни.

— І тоді ж помер попередній король.

— А з ним і його старший син. А король Хіроторі, одразу почав перемовини, щоб завершити ту війну, — Юндер стишив голос: — Ми нічого не добились в ній, лише втратили людей. Хоча всі продовжують говорити, що ми перемогли.

— І хто ж був той воїн, який зміг вбити Гоальського короля? — Ріна почала забинтовувати руку.

— Це був я, — відповів Юндер, і дівчина на секунду завмерла, дивлячись йому прямо в очі. — Але тепер моє обличчя на кожному стовпі, і мені доводиться підсилати інших людей, яким я не довіряю, на таке завдання.

— Хочеш сказати, що ти підіслав когось в уліадське військо?

— Може бути й так.

— Ти не довіряєш мені? — здивувалась дівчина і відчула, як образа кольнула її всередині. — Я ризикую своїм життям, рятуючи твоїх хворих воїнів.

— Я б хотів тобі довіряти, — без посмішки відповів Юндер. 

Повисла довга тиша, наче туман. Ши нервово ходив по намету зі сторони в сторону. Періодично він зиркав на Ріну з Юндером, вичікуючи, поки розмова продовжиться, але ті уникали дивитись один одному в очі й мовчали. Першим не витримав генерал:

— То мені треба поранитись, щоб ти доторкнулась до мене? — він нещиро посміхнувся з власного жарту, кивнувши на пальці дівчини, що якраз закінчила перевʼязку. — Якщо так, то я буду різатись кожен день.

— Наступного разу я попрошу Алтею, — Ріна піднялась і склала своє приладдя назад у сумку. — А де той уліадець, що напав на тебе? Ти вбив його?

— Ні, він звʼязаний у наметі, що слугує вʼязницею.

— Він поранений? Думаю, мені варто глянути на його стан, — дівчина попрямувала до виходу, але Юндер зупинив її:

— Не ходи, — він помовчав, але Ріна не зводила очей, очікуючи на пояснення, тож йому довелось зізнатись: — Це був Джон. Я бачив, що ви потоваришували за останні тижні.

Дівчина спочатку не зрозуміла. Не хотіла розуміти. Вона опустила сумку на землю та закрила обличчя руками, втомлено зітхнула. Потерла щоки руками й різко відняла їх від обличчя. Погляд її був втомленим та зневіреним.