XVI. Перед тим, як закрити очі

Як би не старалась Ріна попередити епідемію, з осіннім холодом прийшли хвороби. Одного ранку пʼятеро рядових звернулись з високою температурою тіла, ще в кількох вона знайшла перші симптоми грипу. На наступний день це вже були десятки. До кінця тижня близько сотні воїнів злягли з серйозними ускладненнями. Ще більше людей переносили хворобу легко, але Ріна розпорядилась помістити їх разом з хворими й не підпускати до здорових воїнів. Табір розділився на дві половини: на півночі, якомога далі від основного табору, розклали нові намети для хворих і окремий намет для лікарів. 

— Відкрийте, будь ласка, рот, — попросила Ріна і зазирнула всередину. Молодий алітерець боляче застогнав, коли вона натиснула деревʼяним шпателем йому на язик. Дівчина викинула шпатель до інших в спирт і доторкнулась тильною стороною долоні до лоба хворого. Він мав високу температуру.

— Цього в синій намет, — розпорядилась вона до Алтеї, а потім до хворого: — Виходите тільки до вбиральні, якомога менше говорите з іншими. Хоча в вас скоро горло так заболить, що говорити не захочеться. У вас в горлі гній, але якщо будете слідувати нашим порадам, то скоро одужаєте.

Алітерець кивнув — говорити йому справді було боляче — і вийшов за Алтеєю. 

Ріна вкотре облила спиртом руки й поправила тканину на обличчі, що закривала її рот і ніс. Вона втомилась. Мало спала останні дні, і під очима в неї залягли тіні, що робили її старшою на кілька років. Дівчина знала, що це погано, що так вона скоріше підхопить одну з хвороб, які намагається вилікувати, але пацієнтів було забагато, а лікарів замало. Руки її лущились від спирту, але вона вичитала в найновіших книжках, які тільки змогла знайти в бібліотеці Медичної Академії Горвулану, що якщо все обробляти спиртом, то хвороба не перенесеться від хворого до здорового, і тепер в наметі для лікарів пахло виключно спиртом. Пахло так сильно, що мегіни, яким сподобалась випивка після переїзду в Алітер, тепер не могли навіть думати про алкоголь.

Наступним був алітерець з грипом. А після нього мегін, якого підвів шлунок. Для таких, чию хворобу було важко визначити, був окремий намет.

Ті хворі, що переносили хворобу легко, доглядали за своїми побратимами. Їжу їм привозили з основного табору і насипали в окремі тарілки. Ріна вийшла разом з іншими лікарями, щоб забрати обід. Джон — уліадець з сумними зеленими очима — приїхав сьогодні возом, запряженим одним конем. На обід був овочевий суп з рисом, і він прийнявся розливати його з казану по тарілках, складених рядами на широких тацях.

— Сьогодні знову багато захворіло? — спитав він у Ріни.

Та зняла з обличчя повʼязку і вдихнула свіже осіннє повітря.

— Десятеро, вдвоє менше, ніж позавчора, — відповіла вона й усміхнулась. Усмішка вийшла вимучена. — І одужали пʼятеро. Завтра повернемо їх в головний табір.

— Це ви добре придумали з тим, щоб відокремити хворих від здорових, ще й по різних наметах, — зауважив Джон. — Ніколи такого не бачив.

— В нас в місті, у Мегінкарі, є великий будинок, там збираються хворі люди й живуть там, поки не одужають, — пояснила Ріна. — Це допомагає їхнім родинам не захворіти разом з ними.

— Нам є чому повчитись у мегінів, — погодився хлопець.

— А як справи в головному таборі?

— Кажуть, приїхав якийсь лорд, — відповів Джон і уважно вдивився в обличчя Ріни. — Подейкують, скоро буде наступ. Ви щось чули про це? 

— Я майже не виходжу з цієї частини табору. До того ж в нас стільки хворих, що йти зараз в наступ — божевілля.

— Ви здавались близькими з генералом Койлом, — пояснив хлопець. — Подумав, що він міг вам сказати.

— Ні, він не казав мені.

Ріну гукнули з одного з наметів, і вона поспішно підхопила свою тацю.

— Дякую тобі за їжу, Джоне, як і завжди, — усміхнулась дівчина і поспішила до хворих. 

Порив вітру заскочив їй під плащ, який вона не защебнула, а лише накинула зверху, і Ріна здригнулась, глянула на посивіле осіннє небо. Здавалось ось-ось піде сніг.

Ріна передала тацю одному з алітерців, що йшов в сторону зеленого намету (насправді всі вони були одного кольору — сірого, це Ріна зробила на них позначки різних кольорів, щоб було легше відрізняти), а сама поспішила до синього намету, звідки її кликали. Натягнула на ходу свою повʼязку.

Там, в конвульсіях бився один з хворих. Ріна скинула з його лоба мокру тканину, що мала б збивати високу температуру, але за кілька секунд ставала теплою. Лоб хворого горів. Горів так, що волога майже одразу випаровувалась з нього. 

— Це погано, — крикнула Ріна двом з мегінів, що стояли поруч зі збентеженим виглядом. — Скоро набирайте холодну ванну.

Вони вибігли, а дівчина лишилась притримувати голову пацієнта. Його зуби вистукували нерівний, передсмертний ритм. Ще кілька десятків очей з ліжок — ковдри, вистелені поверх дощок — дивились за кожним її рухом. Всі вони чекали, що з ними станеться те саме.

Коли підготували ванну, було запізно. Ріна втомлено сиділа поруч з мертвим тілом. Ще гарячим, але вже нерухомим. Здавалось він просто спить, змучений судомами, що пронизували все його тіло. Його було років шістнадцять, ще дитина.

— Віднесіть його в білий намет, а ковдри прокипʼятіть, — попросила дівчина і піднялась.

Двоє мегінів лишились стояли нерухомо при самому вході. Вони ще не звикли до смерті. Ріна повернулась до свого намету і відшукала серед сотень імен те, яке їй було потрібно. На аркуші паперу виписала імʼя, дату і причину смерті. Склала аркуш вчетверо і написала зверху адресу для тих, хто відвозитиме тіло нещасного додому. 

— Ши, — покликала вона алітерця, який за наказом Юндера постійно вештався поруч, — знаєш, де зараз генерал Койл?

Той глянув на кишеньковий годинник і задумався.

— Десь в цій годині йому приносять обід.

— Прогуляємось?

Не чекаючи відповіді, вона знову закуталась в плащ і попрямувала до основного табору. Увагу її привернув новий намет, який розклали недалеко від генеральського. Але не сам намет був дивним, а родовий знак на ньому: сокіл, що стояв на мечі, розкривши крила. Ріна знала цей знак занадто добре — він був випалений у неї на лівій нозі.