XV. Вечеря

Він не уточнив, коли має статися вечеря, і Ріна зловила себе на тому, що декілька разів в очікуванні проходить повз генеральський намет. Вона бачила Юндера, але він сидів над якимись паперами або говорив з іншими генералами, тож вона йшла назад. В останній такий раз він помітив її й помахав рукою. На губах його заграла задоволена усмішка, і дівчина відвернулась, пішла в сторону їдальні. Обличчя її почервоніло від гніву і сорому. Вона чекала. Після всього, що вона пережила, після всього, що вона відчувала тоді, шість років тому, після тої брехні, яку не могла пробачити. Вона все одно чекала. Зла на себе, Ріна відправилась їсти ще до того, як подали вечерю. В їдальні було пусто, лише ті хлопці, яким випала сьогодні черга готувати їжу, порались на кухні надворі. Дівчина підійшла ближче до величезних чавунних казанів, безпомилково знайшла серед алітерців одного з уліадців і звернулась до нього його рідною мовою:

— Ви не могли б допомогти мені? Я б щось перекусила.

Алітерці насуплено глянули в їхню сторону. Але мати з ними справу Ріна сьогодні не хотіла. Уліадець — високий, стрункий юнак з сумними зеленими очима — кивнув та пішов до погреба, де зберігалась їжа. Він повернувся за хвилину, тримав в руках шматок сиру та засушеного мʼяса. Передав їх Ріні й відрізав кілька скибок хліба. 

— Дякую. Як вас звати? — поцікавилась дівчина, складаючи сир і мʼясо на хліб. 

— Джон, — відповів юнак і повернувся до свого казану. — І можете не говорити до мене так офіційно, я тут лише рядовий воїн, я не маю ніякого звання.

— Я Ріна, — представилась мегінка. — І я теж не маю ніякого звання. 

— Вас тут всі знають, — підмітив Джон.

— Невже? — дівчина розсміялась. — Я тут навіть тижня ще не провела.

— Всі помітили, що ви дуже близькі з генералом Койлом, — хлопець відвів погляд. — Я нагрію вам воду на чай.

Ріна подякувала, але зосередитись на їжі не могла через алітерців, які зібрались до купи й перешіптувались, поглядаючи в її бік.

— У вас каша втече! — крикнула їм дівчина, і вони неохоче розійшлись назад до своїх обовʼязків.

З найпершого дня всі в Алітері оцінювали її або за виглядом, або за приналежністю до того чи іншого впливового чоловіка. 

Ріна обтрусила зі штанів крихти хліба і попрямувала в намет, що слугував їдальнею, де Джон вже наливав чай.

— Ти давно служиш у війську, Джоне?

Хлопець здивовано кліпнув.

— Мені лише сімнадцять, пані Ріно.

— Так, авжеж, — пробурмотіла дівчина. — Якщо щось болітиме, то звертайся зразу до мене в медичний намет.

Юнак кивнув і попрямував назад до свого казана. Їдальня була накрита тентом лише зверху, тож Ріна могла споглядати, як насміхаються над Джоном алітерці. Авжеж він знав алітерську і все розумів. Навіть без знання мови можна було зрозуміти, що насміхаються саме над тобою. Але хлопець ніяк не реагував на алітерців і продовжував готувати їсти.

В медичному наметі сиділа тільки одна мегінка. Вона сьогодні чергувала. Ріна кивнула їй і перевірила, чи добре сушаться трави, які вона зібрала кілька днів тому. Робити їй було більше нічого. Вона ще трохи потинялась по табору і, коли після вечері втомлені від довгого бігу воїни повернулись до свого намету, вона вже лежала в ліжку. Але сон не йшов. 

Намети були розподілені так, що в цьому були лише жінки. Вони перемовлялись між собою, дуркували та голосно сміялись. Ріна споглядала за їхніми веселощами, і в голові їй роїлись тривожні думки. “Чому вони приїхали в цю чужу країну на чужу війну? Скільки з них загине тут?” 

Її думки перервав Ши, який зайшов до намету і зразу ж відвернувся, хоча дівчата були одягнені. Було занадто холодно, щоб роздягатись до сну. 

— Пані Ріно, генерал Койл кличе вас до себе в намет, — сказав він і зразу ж вийшов. Почулись перешіптування: це дівчата, які знали алітерську, перекладали його слова подругам. Всі погляди враз кинулись до Ріни, яка без особливого бажання піднялась, накинула плащ і попрямувала до виходу. Ши продовжував чекати біля намету. Він нервово ходив зі сторону в сторону. 

— Що він хотів? — спитала дівчина.

— Схоже, ви пообіцяли йому вечерю, — алітерець криво посміхнувся. Через його косі очі, Ріні здалось, наче він злиться на неї.

— Я не встигла відмовитись, — пояснила вона, але Ши вже пішов в сторону генеральського намету. 

Всередину він не увійшов, лише рукою запросив в намет Ріну. Юндер сидів за накритим столом в напівтемряві. Кілька запалених свічок на столі освічували його обличчя. Коротке волосся чоловіка було пригладжене, Ріні навіть здалось, що в обід він був у іншому одязі, але точно вона не памʼятала.

— Сподіваюсь, ти не очікував, що я прийду в одній з тих паперових суконь, що носять алітерки, — сказала Ріна і сіла за стіл. 

— Чому паперових? Вони з тканини, наскільки мені відомо, — здивувався чоловік.

— Бо на дотик як папір.

— Я попросив приготувати те, що ти любиш: овочі запечені з мʼясом, — Юндер вказав на тарілку перед Ріною, від якої йшов пар. — На жаль, самому приготувати часу не було.

— Я не думала, що ти так скоро вирішиш влаштувати вечерю, — дівчина підхопила виделкою моркву і з насолодою кинула її до рота.

— Вирішив не дати тобі можливості передумати, — генерал теж узявся до їжі. — Як тобі в Алітері?

— В палаці мене вважають фавориткою принца, тут — генерала. Нічого нового.

— Ялі? — Юндер нахмурився. — Він якось по-особливому ставився до тебе?

— Це ж Ялі, — відмахнулась Ріна, але і сама не знала, що вона мала цим на увазі.

— Вина? — несподівано спитав чоловік і підвівся. — Я знаю, тобі воно подобалось.

Дівчина нічого не відповіла, мовчки прийняла кружку з вином і осушила її в один ковток. Задивилась в темну порожнечу посудини.

— Ти казала минулого разу, що епідемія грипу майже неминуча, — Юндер задумливо рухав чашкою зі сторони в сторону наче бокалом. — Уліадців по ту сторону ріки це теж стосується?