XIV. У таборі

— Тож, тепер пані Ріна буде за головну, — заявив Юндер перед усіма лікарями наступного ранку алітерською, а після мегінською. Дівчина, почувши його ламану мегінську, ледь стримала посмішку. Пан Лондарський, якого тільки що понизили від головного лікаря до заступника Ріни, фиркнув і відвернувся, але заперечити не наважився.

Юндер кивнув і вийшов. Два десятки очей зосередили погляди на Ріні. Але вона не спішила щось говорити їм, натомість звернулась до пана Лондарського:

— Я склала список, чого не вистачає в таборі з ліків, — протягнула аркуш складений вдвоє. — Холоднішає, починається пора грипу. Нам варто підготуватись до можливої епідемії.

Чоловік пробігся очима по списку, і брови його вилізли на лоб.

— Навіщо нам стільки додаткових бинтів? 

— О, я помітила, що в нас їх недостатньо, — Ріна говорила алітерською, щоб він розумів її. — До того ж я хочу, щоб кожна дівчина тут мала свої особисті п'ять бинтів. Нас тут сорок шість включно зі мною. Це двісті тридцять бинтів з тої кількості, що я вам написала.

— І навіщо дівчатам особисті бинти? Що за примха? — зовсім спантеличено пробурмотів Лондарський.

Ріна промовисто глянула на нього, але він так і продовжував витріщатись, очікуючи на відповідь. 

— Що ж, — вона посміхнулась, — я сподіваюсь, ви в курсі про те, що кожна жінка дітородного віку має кровʼянисті виділення щомісяця, що ми їх звемо…

— Не треба подробиць! — заголосив чоловік і аж закрився від Ріни руками, наче вона зараз особисто плюне в нього кровʼю. — О святі Старійшини! Як вам не соромно говорити таке в присутності стількох людей?

Ті троє алітерців-лікарів, що сиділи трохи далі від мегінів, і справді почали перешіптуватись. 

— Чому мені, як лікарці, має бути соромно говорити про природний процес, що відбувається в організмі кожної жінки? — Ріна цокнула язиком і вичікуючи глянула на свого опонента. Той аж побагровів.

— Але ж є якісь норми пристойності?!

— Не все, що ви називаєте непристойним, таким є, — спокійно відповіла дівчина. — Задумайтесь, можливо це щось не так з вашими нормами, а не всіма жінками, — вона зробила коротку паузу і продовжила: — Будь ласка, їдьте до Родівскького замку і передайте цей список. Назад повернетесь із всіма необхідними ліками. Я покладаюсь на вас, пане Лондарський.

І вона повернулась до своєї аудиторії, що шепотіла на лавах. Чоловік поклав аркуш зі списком до себе в кишеню плаща і поплентався геть. “Генеральська шльондра”, — почула Ріна його шепіт, але ніяк не відреагувала. Шльондра принца чи генерала, яка різниця, що говорять про неї злі язики? Вони ніколи не замовкнуть.

— Тож, наші дні тепер будуть проходити так: з восьмої ранку і до обіду ми матимемо заняття тут, де я розкажу вам все, що знаю. А ви розкажете мені, — Ріна обвела поглядом притихлих людей. — Це якщо ми не матимемо нагальних справ. Після обіду і до вечора ми прийматимемо пацієнтів. Після вечері матимете час на відпочинок.

Ріна сказала це спочатку мегінською, потім алітерською. Зразу ж піднялась рука. Це був алітерець, молодий, з каштановим волоссям. Його роги було ледь видно за косами.

— Але зараз ніхто не хворіє, — сказав він. — Кого нам лікувати?

— Ваше імʼя? — спитала Ріна.

— Макі Довранський, — відповів він і додав після вагань: — Пані.

— Дякую за ваше питання, пане Довранський, — кивнула дівчина. — Моя відповідь така: завжди хтось хворіє. На жаль, воїни забобонні й не вірять лікарям. Вони не прийдуть до вас, поки в них не відсохне нога. Я розпоряджуся, щоб ми провели огляд кожного воїна, починаючи з завтрашнього дня. Короткий, не більше двадцяти хвилин на людину. Будемо робити це, поки стоїмо табором.

Піднялась ще рука, тепер це була мегінка. Ріна кивнула до неї, запрошуючи до розмови.

— А якщо ми хочемо відвідувати ще тренування? В нас не буде на це часу з таким розкладом.

— Пані..? 

— Мене звати Алтея.

— Пані Алтея, у вас прекрасне імʼя, — Ріна усміхнулась. — Кожен з вас матиме вільний час після вечері. 

— Стріляти ввечері? Але ж нічого не буде видно, — заперечила дівчина.

— А ви думаєте, що битви відбуваються виключно вдень? — гмикнула Ріна і махнула рукою, показуючи, що розмову закінчено. — Ще питання?

— Ми б справді хотіли спробувати пістоль, — сказав мегін, що сидів поруч з Алтеєю. — Ми чули, що сьогодні перший день, коли мегінам дадуть тренуватись з ними.

— Що ж, тоді домовимось так: сьогодні йдемо на тренування, а з завтрашнього дня будемо дотримуватись розкладу, — пішла на поступку Ріна, і одразу почулись радісні вигуки. — Проте лише після обіду, бо зараз ми поговоримо про грип та методи його лікування. Бо не існує зброї надійнішої ніж та, яку придумала природа.

Радісні вигуки змінились розчарованими. Вони все-таки ще діти, подумала дівчина і розсміялась про себе. Кожному з них і справді було не більше двадцяти років.

Коли вони після обіду прийшли на тренування, то потрапили на початок сутички, що ось-ось мала вибухнути. На широкій галявині в одну групу збилось близько сорока алітерців, їм протистояло лише шестеро мегінів. Серед них дівчина помітила і Ліннею з Астрі. Були тут і командири загонів, алітерці, і вони, ясна річ, не тільки не намагалися зупинити конфлікт, а брали в ньому активну участь. Ріна пошукала очима когось, хто міг би зупинити сутичку, але ні Юндера, ні Ши не було видно.

— Чому це я маю бути в одному загоні з дівчиськом? — крикнув один з алітерців. Волосся він мав темне, заплетене в косу та прилизане до голови, щоб підкреслити невеликі роги. Років мав з двадцять, не більше, але ліз поперед усіх, навіть старших товаришів. Його притримували кілька алітерців, наче пса, який ось-ось зірветься з привʼязі. На чолі мегінів авжеж був Астрі. Обличчя його почервоніло від гніву, чорне волосся недбало спадало на плечі. 

— Повтори це ще раз про мою сестру, і я повириваю тобі всі коси! — ламаною алітерською кричав до хлопця Астрі.