XIII. Домовленість

І хоча Юндер пропонував Ріні переночувати в генеральському наметі, або навіть в окремому наметі, дівчина відмовилась. Вона лягла поруч з Ліннеєю в наметі на людей тридцять, не менше, і всі вони видавали звуки, що заважали спати. 

А коли вона прокинулась зранку, нікого вже не було. Сонце давно піднялось над обрієм і висіло бляклим колом на небі. По-осінньому холодний вітер вирвав дівчину з напівсну. Знову алітерці снували навколо, на деяких були сріблясті кольчуги, такі самі, як у кошмарах, що переслідували з дитинства. Вона знайшла намет, який слугував їдальнею, і поснідала пересоленою кашею з вареною морквою. Ні Ліннеї, ні Астрі не було видно. Всю ніч, поки не могла заснути через храп і сопіння, вона думала над тим, як вмовити їх повернутись. Їм і справді ось-ось шістнадцять, і вони вже будуть вважатись дорослими, але повернути додому і лишити їх самих в Алітері вона не могла. 

Коли Ріна повернулась до Мегінкару, їм було по девʼять. В Азалії був Масачі — хворобливий і тривожний — і ці двоє одразу зрозуміли, що ніколи не зможуть отримати від неї достатньо любові й уваги. Але була Ріна, вона не мала нікого, і її серце було сповнено ніжності, якою вона ділилась з цими двома. Вона ходила з ними на тренування і навчала збирати трави, надсилала подарунки й листи зі столиці, приїжджала кожного літа і цілими днями бешкетувала з ними. А вночі вони засинали всі разом, слухаючи казки, які Ріна читала. Інколи вона засинала раніше за Астрі, і тоді він вставав і будив її. Ліннея такого ніколи не робила, їй було достатньо, що Ріна поруч. Вона вважала їх своїми дітьми. 

Вони виросли, і більше мене не потребують, подумала Ріна, і від цієї думки вітер здався ще холоднішим, він зміг проникнути їй під шкіру, торкнутись простиглими пазурями серця.

Дівчина дійшла до намету, в якому сиділи медики. В основному це були мегіни й лише декілька алітерців. Всі вони були юними, крім алітерця з пожовклими рогами. Йому було років сорок. Рідка борідка вкривала обличчя, волосся заплетене в тонку косу. Він помітив Ріну і вилаявся до неї алітерською:

— Чого встала? Йди собі далі!

— А чого це ви кричите? — відповіла йому Ріна теж алітерською, і той здивовано закляк. Потім ще раз глянув на її тепле, але стареньке, просте вбрання, і тим самим тоном промовив:

— Я тут навчаю своїх підлеглих. Навіщо мішаєшся? Чи ти теж одна з них?

— Як ви можете навчати алітерською? — поцікавилась дівчина. — Хіба ви не бачите, що більшість у цьому наметі — мегіни? І судячи з їхніх облич, вони не знають мови, на якій ви говорите.

— То нехай вивчать! — гаркнув алітерець. 

— Як ваші справи? — проігнорувала його Ріна і звернулась мегінською до хлопців та дівчат, що сиділи в наметі на лавах. Вони одразу зашуміли, почувши рідну мову. — Хто з вас знає алітерську? 

Піднялось пʼять рук. Дівчина вдоволено кивнула. 

— То організуйтесь і робіть переклад для тих, хто не знає. Хіба не мають мегіни допомагати один одному? Чи ви чекаєте, поки цей телепень подумає про вас?

Знову почувся вдоволений шум, а на його фоні старий алітерець продовжував викрикувати Ріні прокляття, хоча вона вже давно пішла далі. 

Її увагу привернули голосні звуки. Це було схоже на той вибух, який вона чула на святкуванні при дворі, тільки значно тихіший. І він повторювався. Намети скінчились, і дівчина опинилась на широкій галявині. Тут відбувались тренування. З десяток алітерців вправлялись на пістолях. Ріна їх бачила вперше. Вони мали довгі металеві  стволи, що закінчувались деревʼяним руків'ям. Воїни ставили зброю на плече, цілились і стріляли по деревʼяних цілях в ста метрах. Трохи далі тренувались мегіни з луками. Непомічена ніким Ріна деякий час споглядала за тренуваннями, але ніяких змін не було: алітерці продовжували стріляти з пістолей, мегіни — з луків. Серед них вона помітила й Астрі з Ліннеєю. Юндер стояв віддалік, споглядав за тренуваннями, інколи викрикував поради алітерцям. Ріна підійшла до нього, і він усміхнувся.

— Добре спала?

— Ні, — зізналась дівчина, але одразу ж перевела тему: — Чому вони тренуються окремо?

— Мегіни від алітерців? Вони в різних загонах.

— Чому?

Юндер не знав відповіді, або не хотів нею ділитись, тож промовчав.

— Вони можуть бути з різних народів, — продовжила Ріна, — але якщо ти хочеш, щоб вони воювали на одній стороні, то не маєш розділяти на тренуваннях. Хіба алітерцям не корисно навчитись стріляти з луку? Та і мегіни були б не проти стріляти з пістолей. Подивись на Астрі, він аж горить, коли чує це жахливе тріскотіння.

Алітерці знову дали залп, і Ріна здригнулась. Хмара диму покрила стрільців, але сильний вітер одразу ж здув її геть.

— Ти маєш рацію, — задумливо відповів Юндер. — Мені дали чотири сотні мегінів, але я не знаю, як правильно з ними поводитись. До того ж багато з них не знає алітерської. 

— Вони вивчать її швидше, якщо будуть спілкуватись з алітерцями.

— Ти не в захваті від цієї операції, але все одно допомагаєш мені, — сказав Юндер і усміхнувся. Знову дали залп, і тепер він від несподіванки здригнувся. 

— Я і так тут, — Ріна знизала плечима й відвернулась. — Я не можу лишити тут Астрі з Ліннеєю і повернутись додому. 

— Не буду приховувати, що це мене тішить, — Юндер усміхався так широко, що дівчина побажала подумки, щоб його рот луснув. — Хочеш спробувати пістоль?

І він попрямував до столу, де перезаряджали пістолі, не чекаючи на відповідь Ріни. Зблизька пістоль виглядав ще довшим. Дівчині здалось, що якщо їх поставити поруч, то він буде вищим за неї. Юндер легко скинув його на плече, прицілився. Опустив та власноруч зарядив: всипав пороху та вставив кулю. Вони підійшли до алітерців, які стояли в лінії по двоє, і ті розступились. Юндер передав пістоль Ріні, вона скинула його, сперла на плече й одразу відзначила, наскільки незручним і громіздким він був у порівнянні з луком. 

— І що далі? — спитала дівчина.