Розділ 2. XII. Зустріч

Ріна зробила глибокий вдих і зайшла до намету, що стояв в центрі табору. Вона не могла на око порахувати, скільки воїнів було у підпорядкуванні Юндера, але їх було багато. Всі вони здавались чимось зайняті: хтось готував вечерю, хтось стояв на варті — ті молодики не хотіли пропускати Ріну, допоки вона не показала їм лист з печаткою Ялі — хтось тренувався. Величезні намети вміщали не менше тридцяти людей. Інколи попадались мегіни, вони не звертали на неї уваги. Алітерців було більше: молоді хлопці, більшість з них молодші за Ріну — вони проводжали її насупленими поглядами своїх світлих очей. Поміж алітерців то тут, то там можна було помітити уліадців. І дівчина задумалась, що вони відчувають, коли опинились по цей бік фронту, чи по своїй волі вони тут.

Намет, у який провели Ріну, був невеликий: у кутку зібрані з десяток ковдр для сну, посередині широкий стіл, на ньому скинуті карти, папери, купа дрібних предметів, які було важко розібрати в тьмяному світлі хмарного дня. За столом, спиною до входу в намет стояв Юндер. Щось переставляв на столі з одного місця на інше. Потім на секунду завмирав, оцінював загальну картинку і знову переставляв все з місця на місце. Один з вартових, що привів Ріну, відкашлявся, і Юндер обернувся. Дівчина обіцяла собі не виказувати йому жодних емоцій, і все ж, коли вона побачила вираз його чорних очей, то не стримала посмішки. Радість змішана з жахом. Волосся його було коротким, на уліадський манер, і прикривало гулі над скронями, що мали бути рогами, але так і не стали. Одяг на ньому теж був уліадський, який зазвичай носили на півдні Алітеру, і Ріна з посмішкою подумала, що його підлеглі набагато більше схожі на алітерців, ніж він сам. 

Ріні пригадались слова, з якими вона попрощалась з Ялі одинадцять чи дванадцять днів тому, вона вже і не памʼятала як довго їхала на південь. Вона зайшла за документами для Астрі та Ліннеї, й принц підняв на неї втомлені очі.

— Їдеш до нього? Все-таки пробачила йому?

— Не пробачила, — впевнено відповіла Ріна. 

Але тепер, коли дивилась на розгубленого Юндера, в грудях їй пекло від туги. А він все продовжував стояти посеред намету, не міг відвести погляд, не міг заговорити. Дівчина зробила кілька кроків і протягнула документ:

— Лист для генерала Койла від лорда Ріоталі Оджиранського, — слова її звучали настільки офіційно, що Юндер прийшов до тями й жестом показав вартовим, що вони можуть йти. 

Він розгорнув лист і пробіг рядки очима. Проте погляд його так часто відривався від аркуша і звертався до Ріни, що чоловіку довелось перечитувати лист не менше двох разів. Нарешті він згорнув його.

— Я не очікував, що ти приїдеш сама, — зізнався і вперше посміхнувся. 

— Впевнена, Астрі проігнорував би мій лист. Довелось їхати самій, але ми не затримаємось.

Юндер з розумінням кивнув. 

— Я вже послав за Астрі та Ліннеєю, вони на тренуваннях неподалеку.

— Дякую, що пригледів за ними.

— Я б не проігнорував твоє прохання, до того ж вони племінники Азалії. Як вона?

— Добре.

— А Масачі?

— Теж.

Тишу вже можна було відчути на дотик, настільки густою і задушливою вона була. Ріна бачила, що Юндер хоче розпитати її про стільки особистих речей, але він не наважувався, а вона не хотіла нічого йому розказувати.

— То ти все-таки повернувся до нього, — вирвалось в неї, і вона одразу пожалкувала про свої слова. Ріна не хотіла сказати це так, вона зовсім не хотіла цього говорити, але ця розпачлива, чорна, уїдлива думка крутилась в її голові останні шість років. Як він міг знову присягнути алітерцям?

Обличчя Юндера спохмурніло.

— Я присягнув королю Хіроторі, не лорду Ріоталі, — чи то виправдався, чи то образився.

— Але ти тут, знову береш участь у війнах, що розвʼязують твої королі, — сказала Ріна з такою гіркотою в голосі, що чоловік зробив крок до неї й наче хотів протягнути руки, але завмер на місці. — Я вірила, що навіть якщо я повернусь в Мегінкар, то ти знайдеш для себе новий шлях. Але ти вибрав знову війну, Юндер.

— Ця війна почалась би й без мене, — заперечив чоловік, проте дівчина лише покачала головою.

— Але тепер ти її очолюєш, — і вона закрила очі, щоб стримати потік злих слів, що рвався зсередини. — В тебе був вибір, і ти вибрав все повторити. Знову вбивати, калічити людей і себе. Ти знав, що на тебе чекає, якщо повернешся до нього. Навіщо ти це зробив? 

До намету увійшов алітерець. На його обличчі застигла грайлива посмішка, недоречна та дурна. Він за секунду оцінив ситуацію й одразу ж вийшов. 

— Почекаємо поки тут, — сказав він комусь за стіною намету. 

Юндер пройшов повз Ріни й кинув через плече:

— Тут забагато людей, слідуй за мною.

Біля намету вже чекали Астрі та Ліннея. Юнак хотів щось сказати, але Ріна погрозливо ткнула в них пальцем:

— Будьте тут і чекайте на мене.

Юндер привів її туди, де стояли привʼязані коні. Вартові, що охороняли їх, поважно вклонились, але хлопець не звернув на них жодної уваги. Він підійшов до свого коня — Ріна зауважила, що це той самий кінь, Арбі, на спині якого вона подорожувала шість років тому по півдню — й осідлав його. Дівчина теж сіла на свою кобилу. Так само без жодних слів Юндер поїхав геть від табору, в сторону гір.

За кілька хвилин він зупинився біля високого дуба, в густій кроні якого можна було розгледіти оглядовий майданчик. Вартовий визирнув звідти, побачив генерала Койла й спустився по наспіх збитих дошках-сходинках.

— Я ненадовго, — пояснив йому Юндер. Вартовий здивовано зиркав на Ріну, хоча і старався робити це непомітно.

За хвилину вони вже стояли на оглядовому майданчику — декілька широких дощок, прибитих поверх гілок дуба — і холодний осінній вітер перебирав кучері Ріни, кидав їх в обличчя. Звідси було видно весь табір і навіть табір уліадців далі на схід, за рікою. 

— Я люблю це місце, з нього відкривається прекрасний вид, — сказав Юндер, вдивляючись в далечінь. Сонце вже сідало за горами, і підсвічувало його обличчя рожевим.