XI. Вибух

— Чув, ти відмовила моєму дядькові.

Ріна неохоче відірвала погляд від синіх гір і обернулась до Ялі.

— Він повернувся сьогодні до палацу і прийшов пожалітись на тебе, — чоловік усміхнувся. — Ти зовсім нічого не боїшся? Відмовити брату покійного короля це небезпечний вчинок.

— Я мала погодитись?

— Ні, ти мала плакати й кликати мене на поміч. 

— Він був сам, я б впоралась з ним навіть без зброї.

— Це ти зараз ділишся зі мною своїми намірами нашкодити королівській родині Алітеру? Схоже, я маю заарештувати тебе.

Він навіть від здивування вигнув брову, але не витримав перший і розсміявся. Ріна теж усміхнулась.

— Ти правильно вчинила, але спробуй наступного разу зробити це мʼякше, — попросив Ялі. — Так, щоб мені не треба було витрачати час на кожного алітерця, якого ти образиш.

— Наступного разу не буде, Ялі, — Ріна обійшла чоловіка і попрямувала до сходів, що вели вниз. — Я виїжджаю завтра зранку на південь.

— Я розпоряджусь, щоб з тобою поїхали четверо воїнів.

— Зараз на півдні безпечніше без алітерських воїнів, — заперечила дівчина. 

Вони пройшли повз вартових на стіні, і вона їм за звичкою кивнула. Ялі підмітив це, і теж кивнув вартовим.

— Хоча б двох?

— Я впораюсь, Ялі, — запевнила Ріна, і він не став більше сперечатись.

— Приїхали лорд і леді Сафонська.

— Монтаро і Люсі? — зраділа Ріна й прискорила крок. — Де вони? Я хочу привітатись.

— Є дещо, що я хочу сказати стосовно них, — голос Ялі був серйозним. Це зупинило дівчину на кілька сходинок нижче, і їй довелось високо підняти голову, щоб зазирнути йому в обличчя. — Ти не задумувалась над тим, чому повстанці зупинились біля Діару? Зараз там стоїть Юндер з кількома тисячами воїнів, але спочатку там не було достатньої лінії оборони.

— Можливо повстанцям не потрібен Діар? — припустила Ріна.

— Або вони мають домовленість з лордом, який там сидить.

— Ти думаєш, Монтаро Сафонський допомагає повстанцям?

— Є така ймовірність.

Ялі обійшов Ріну і спустився нижче по сходах.

— І ти розказуєш про це мені?

— Я довіряю тобі більше, ніж деяким своїм радникам.

Вони вже спустились в парк і проходили повз озеро, коли назустріч їм пройшла жінка у білих одежах, які Ріна бачила на умланах, тих, кого алітерці вважали провідниками між Старійшинами й людьми. Голова її була покрита напівпрозорою тканиною, яка спускалась нижче шиї так, щоб повністю закривати від чужих очей тіло жінки.

Ріна подумала, що ця нещасна не може навіть насолодитись видом озера, а тоді жінка підняла голову, і мегінка зрозуміла, що за покривалом молода дівчинка, якій було не більше пʼятнадцяти. Їхні очі зустрілись, і тоді Ріна почула це:

— Не рятуй його. Ти маєш дозволити йому вмерти.

Ці слова настільки чітко зʼявились в її голові, що Ріна могла заприсягтись, що їх хтось сказав. Але губи дівчини за покривалом не рухались. Вона пройшла повз, і Ріна обернулась, втупилась у спину дівчини у білому балахоні.

— Це умла, — пояснив Ялі, помітивши, що Ріна зупинилась. — Вони схожі на умланів, але їх значно менше. Зазвичай в умли віддають дивних дівчат, трохи схиблених. Раніше вірили, що вони передбачають майбутнє.

— Ти чув, що вона сказала? — спитала дівчина.

— Ні, — Ялі нахмурився. — Хочеш сказати, що вона зазирнула в тебе? — чоловік задумався. — І що ти почула?

— Вона сказала не рятувати когось.

— Ти певна, що тобі не здалось?

— Ні, не певна, — Ріна здригнулась. Вона памʼятала, як колись лорд Ісао Корський зазирнув в неї й знерухомив її. Памʼятала, той біль і тиск у скронях, який відчувала в той момент. Зараз не було нічого схожого.

Від думок про дивну алітерку її відволікла зустріч з родиною Сафонських.

— Ріно! — Люсі Сафонська перша кинулась в її обійми.

Вона виглядала так само, тільки фасон плаття трохи змінився. Та ж ідеальна зачіска, дитячі блакитні очі. Жінки, схожі на Люсі, зберігали в собі наївність до самої смерті. Монтаро Сафонський так само походив на іноземця, який лише вчора опинився в королівстві, і не міг запамʼятати таких простих речей, як правильна зачіска чи обовʼязкова наявність рукавичок. За його спиною ховалась Адель. Їй було вже девʼять. Зелені очі, як в Ріни, з пересторогою роздивлялись всіх навколо, хвилясте волосся вкладене локонами до талії. Ріна не стрималась і відвернулась, спробувала опанувати себе. Її Лейті виглядала б зараз так само. 

Ялі повернувся до палацу, а родина Сафонських ще довго розпитувала в Ріни про її життя в Мегінкарі. Вони просиділи так кілька годин, аж поки в парку не стали накривати столи, і гості не збирались навкруги. Ріна згадала про те, що обіцяла зайти до покоїв Джини ще до початку святкування.

— Пробачте мені, — попросила вона в Люсі й шмигнула за палац, у ту сторону, де оранжерея. Через неї можна було непомітно потрапити всередину так, щоб не наштовхнутись на короля, який як раз виходив з головного входу. На знак вітання короля заграла музика, але Ріна вже ледь чула її. 

Оранжерея була вишуканою. Яких тільки квітів тут не було. Ріна не могла не озиратись по сторонах кожен раз, як проходила повз. Тут були й орхідеї всіх кольорів і розмірів, рози, низькорослі дерева плюмерії й навіть беладона. Ріна зупинилась і вгледілась знову, підійшла ближче. Хвилину вона роздумувала над тим, чи могла помилитись. Може це дика вишня? Чи якийсь сорт жимолості? Ні, це точно була беладона. 

— Ви не заблукали? — спитала її Арніка, підійшовши ззаду. На руках вона мала садові рукавиці, всі в землі. — Вас зацікавила беладона?

— Небезпечно тримати таку росину у королівській оранжереї, не находите? — обережно спитала Ріна. Чи могла колишня королева дати юній Ені отруйні ягоди? Чи хотіла вона вбити дівчину?

— Ви праві. Мені вже давно варто викопати цей кущ, — Арніка вказала на табличку під рослиною, на якій писало, що та отруйна. — Але це подарунок мого покійного чоловіка, короля Хотако. Не можу його позбутися.