VIII. Листи

— Я шукав тебе, — сказав Ялі, і Ріна цього разу не обернулась. Вони тепер кожен ранок бачились на стіні, і говорити їм стало легше.

— В палаці не так багато місць, де я буваю, — сказала дівчина й усміхнулась. 

— Ти змінила місце на стіні, де стоїш зазвичай.

— Звідси кращий краєвид на гори.

— Чи ти сподівалась, що я не знайду тебе? — Ялі знову усміхнувся тою лисячою посмішкою, від якої шкіра Ріни вкривалась сиротами. Вона змовчала.

— Ось, тобі листи, — і він протягнув примʼяті аркуші паперу. 

— Вони відкриті, — нахмурилась дівчина.

— Я мав знати, що там, — посмішка Ялі була по-дитячому невинною. — Хоча вони всі мегінською, тож я і так не прочитав. Був ще лист від Юндера, але не тобі.

Чоловік споглядав за Ріною, проте її обличчя було спокійне. 

— Я не чекала від нього листів, — сказала вона.

Дівчина взяла листи й уважно глянула на почерк. Перший був від Астрі. Він був лаконічним: з ним все добре, у війську подобається, Ріна помилялась стосовно генерала Койла, передавайте вітання Азалії та діду. Ліннея написала два листи, один Ріні, інший  — матері, і в обох просила вибачення за себе та за Астрі, просила дати йому ще трохи часу, щоб взятись за розум. Такі люди, як Астрі, не беруться за розум до самої смерті, подумала Ріна. Був ще четвертий лист. Ріна пробігла очима перші рядки і сховала його поміж інших.

— Пишуть щось цікаве?

— Про те, що в них все добре, — Ріна старалась говорити якомога спокійніше, контролювати голос. Ялі цього не помітив, або удав, що не помітив. — Написали листи до Азалії. Зможемо їх відправити сьогодні?

Ялі кивнув. 

— Тоді я піду напишу свій лист додому, — і Ріна спішно пішла геть. 

Вона забігла у свою кімнату й закрила двері на замок. З-поміж усіх листів знайшла той, написаний з купою помилок.

“Я знаю, що він прочитає усі листи, що зможе. Тож я напишу тобі мегінською. Я ще погано її знаю. Твої племінники добрі”, — так починався лист. Слово “добрі” було перекреслено, а замість нього написано: “все добре”.

“Можеш не переживати. Я поселив їх біля себе, в центрі табору. Вони не ходять на розвідку. Коли він пришле аркуші, що говорять про їхню свободу, вони можуть йти. Я обіцяю, що захищу їх. Астрі злиться через моє ставлення, але він ще дитина. Прошу тебе, будь обережна при дворі. Там небезпечніше, ніж на полі бою. Не приймай нічию сторону, не вступай у конфлікти. Хоча б спробуй. Я знаходжусь біля Родівського замку. Це натрапляє на спогади. Якщо матимеш проблеми, тікай сюди. Я не думаю, що ти захочеш написати мені відповідь, але краще пиши мегінською. Я зможу прочитати. Не знаю, чи зустрінемось ми колись. Тож напишу тут. Я не забув. Я кохаю і кохатиму. Навіть якщо ти мені ніколи не пробачиш. Ю.”

Крізь туман у вухах Ріна могла чути лише як голосно бʼється її серце. Це було наче мерехтіння ліхтаря у повній темряві, наче скалка у долоні, що заважає думати, наче крапля чорнил на білосніжному аркуші.

Вона сиділа довго перед тим як прийти до тями. Перечитала ще раз, потім ще раз. В листі нічого не змінилось. Юндер вивчив мегінську, усвідомила нарешті й зніяковіла. Чи думала вона, що він забув про неї? Так. Інколи ця думка завдавала болю, але частіше — приносила полегшення. Дізнатись ось так, з його листа, що він не забув, що він все ще кохає її, було так солодко і занадто гірко. Ріна пройшлась по кімнаті, затрималась біля вікна. Похмуре небо ось-ось мало розлитись на землю дощем. Нарешті дівчина взяла себе в руки, склала лист на самісіньке дно своєї дорожньої сумки й вирішила ніколи більше його не читати.

Вона вже була у ліжку, коли до її кімнати постукали. Так тихо, що спочатку Ріна подумала, що їй лише здалось. Аж ось стукіт повторився, і вона піднялась та накинула на себе халат. З лампою у руці відкрила двері. За порогом стояла служниця. 

— Лорд Оджиранський вас кличе до себе, — прошепотіла вона. — Візьміть свої ліки та прямуйте за мною.

Ріна схопила сумку й пішла за служницею. Вона ще не була в кімнаті Ялі. Це була величезна спальня, і від того вона здавалась пустою. Ялі лежав на ліжку. Служниця одразу ж зникла, і Ріна боязно підійшла ближче до хлопця. Він відкрив очі та довго дивився на неї. Дівчині забракло слів, тож вона так і стояла поруч із ліжком з лампою у руках.

— Я не можу спати, — нарешті прошепотів Ялі. Обличчя його було в дрібних краплинах поту, бліде від втоми. — Мені сняться жахи з минулого. Ти маєш щось, що допоможе заснути?

— Я нагрію воду, щоб зробити відвар, — Ріна вже розвернулась, щоб піти, але Ялі схопив її за руку. Вона здригнулась і смикнула руку до себе, тож він відпустив.

— Вибач, я забув. Не йди, скажи служниці, що тобі потрібно, і вернись сюди.

Ріна так і зробила. 

— Будь ласка, сядь поруч, — попросив чоловік, і вона сіла на краєчок ліжка.

— Ти такий ввічливий, коли хворієш, — сказала Ріна та прикусила язика. 

— Нічого, можеш говорити зі мною неформально, коли ми вдвох, — Ялі слабо посміхнувся. Його світле волосся сплуталось і лежало ковтунами на подушці. — Мало кому я дозволяю побачити мене таким.

— Чому ти дозволив це мені?

— Бо я бачив і тебе такою. Хіба не це говорить про близькість у стосунках? 

Ріна не відповіла. 

— Тоді, коли я вбив тих людей, — чоловік доторкнувся до обрубків, що лишились в нього замість рогів, — ти б не пробачила мені, якби я не був близькою тобі людиною, чи не так?

— Я і не пробачила тобі, — прошепотіла Ріна.

— Але ти тут. Ти б могла забрати своїх племінників і втекти назад. Юндер би не зупинив тебе, навпаки допоміг.

— Бо я переживаю за здоровʼя Джини.

Ялі замовчав. Потім сказав з якоюсь гіркотою в голосі:

— Я хотів мати тебе на своїй стороні, Ріно, але все, що тебе хвилює, чи не страждають жінки.

— Бо ви не бачите їхніх страждань. Хоч хтось має їх помічати, — дівчина завагалась, але все ж продовжила: — Ена Тавронська. Ти згодився на її шлюб з Ісао Корським, чи не найгіршим чоловіком в усьому Алітері. А скільки йому зараз років? Пʼятдесят? А їй шістнадцять! — Ріна стишила голос. — Він одружився з дівчиною, що молодша за його доньку, леді Джину.