VI. Та сама мегінка

Жіноча обідня зала була така сама біла, як і все в цьому місті. Ріна зрозуміла, що прийшла зарано, бо в залі було лише двоє дівчат, які віддавали розпорядження стосовно сервірування столу. Це були дуже молоді алітерки, вони здавались ще дітьми, яким не було і шістнадцяти. Побачивши Ріну, вони посерйознішали і замовкли. Одна з них — низька, худесенька, у блакитному платті — підійшла до мегінки і вклонилась.

— Я бачила вас на коні сьогодні, — сказала вона уліадською з тягучим алітерським акцентом і на її дитячому обличчі засяяла усмішка. Ріні згадалась Ена, яку вона так намагалась врятувати від долі дружини лорда Корського. — Мене звати Каорі Зорнійська, а це моя подруга, Мей Лондарська, — вона вказала рукою на подругу. Та теж підійшла ближче. — Знаю, наші імена вам нічого не говорять, бо наші родини не дуже впливові. Ми служимо при дворі.

— Мене звати Ріна, — мегінка вклонилась. — Моє імʼя вам теж нічого не скаже.

— Скоро тут буде повно алітерок, що будуть вороже до вас ставитись, тож тримайтесь біля нас.

Ріна вдячно усміхнулась. Двері відкрились і до залі зайшла пані Джина. Дівчина одразу ж підійшла до неї.

— Сподіваюсь, сьогодні не буде телятини, — Джина вимучено посміхнулась. — Мене нудить від одного лише запаху. 

Невдовзі кімната наповнилась жінками, що зібрались на вечерю. Вони представлялись Ріні, але дівчина вже на четвертій стала плутатись в іменах. І все ж одну вона запамʼятала. Це була вдова попереднього короля, мегінка. Їй було близько тридцяти пʼяти, і, хоча одягнена вона була в алітерський одяг, на її лобі зеленою фарбою були виведені три мегінські цятки. Волосся вона не заплітала, як інші алітерки, а збирала в високий хвіст.

— Мене звати Арніка, — звернулась вона мегінською до Ріни. — Я бачу, що вам незручно в алітерському одязі. Зайдіть до мене після вечері, я дам вам одяг, що носила колись.

Дівчина хотіла відповісти, але в цей момент відкрились двері і всі розмови вщухли. До залі увійшла королева Суміко. Це була молода дівчина, їй ще не було тридцяти, і все ж на її обличчі пролягала тінь смутку, яка не зникала, навіть коли вона усміхалась.

— Вам не варто було мене чекати, — сказала королева. — Сідайте.

— Ми не можемо сідати за стіл без дозволу королеви, — пошепки пояснила Арніка й відійшла, бо її місце було з іншої сторони стола. 

Цікаво, як їй продовжувати жити в палаці, де вона більше не королева, подумала Ріна. Їжа була смачною, а дівчина давно не їла, і все ж вона не могла зосередитись, бо відчувала оцінювальні погляди з усіх сторін.  Алітерки говорили про плаття, про дітей, про новини з півдня, але все ж кидали погляди на Ріну. Врешті королева Суміко звернулась до неї:

— В нас часто бувають гості, але не часто вони з нами вечеряють. Я дякую вам, пані Ріно, що ви доєднались до нашого невеликого товариства, — вона кивнула і звернулась до всіх: — Прошу вас допомагати пані Ріні. Вона лікарка з Мегінкару, яку лорд Ріоталі попросив про допомогу у народженні свого первістка. Щоб всі наші чоловіки були такі ж чуйні, — деякі з жінок схвально щось прошепотіли. — Тож пані Ріна почесна гостя королівської родини.

Бліьше ніхто не наважився звернутись до мегінки.

— Щось чули про просування генерала Койла на півдні? — спитала жінка, що сиділа поруч з Ріною.

— Здається, він не просувається, — зі смішком відповіла старша алітерка. Їй було років пʼятдесят, не менше. — Лорд Оджиранський покладає забагато сподівань на свого генерала. Те, що він відзначився у війні з Гоальським королівством, лише вдалий збіг.

— Не думаю, що можна випадково виграти війну, — заперечила їй молода алітерка, прихильниця генерала Койла.

— І не таке можна випадково зробити, — не відступала її опонентка.

Ріна ледь досиділа до кінця вечері. Коли зазвучала музика і жінки повставали з-за столу, дівчина вислизнула в коридор та зупинилась там, біля вікна. Вже був пізній вечір, коридор освічувався факелами й місячним сяйвом.

— Вам некомфортно тут, чи не так?

Ріна озирнулась до Арніки й посміхнулась самими краєчками губ.

— Все добре, дякую.

— Еритріна, вірно? Ходіть зі мною, я покажу вам палац.

— Будь ласка, просто Ріна.

Арніка була одного росту із Ріною, а мегіни не часто бували низькими. Її чорне волосся аж занадто виділялось серед алітерок. Карі очі завжди примружені, так наче в неї був поганий зір. Чимось вона нагадувала Ріні матір, принаймні такою вона її памʼятала. Дівчина подумала, чому ця жінка не повертається додому, в Мегінкар? Чи справді вона жадає влади, як про неї говорять? Навіть у Мегінкарі ходили чутки, що вона отруїла покійного короля і його старшого сина Фудзіто, який мав посісти трон. Але якби це і справді було так, теперешній король Хіроторі не дозволив би їй лишитись в палаці, чи не так?

— Тут всі алітерці, вони не розуміють як це, вирости в іншій культурі й не знати місцевих звичаїв, — продовжила Арніка. — Вам не обовʼязково їсти з нами кожен раз — кілька разів на тиждень буде достатньо для того, щоб здаватись ввічливою. Я і сама буває пропускаю такі зустрічі.

Вони пройшли повз двері чоловічої залі. Звідти доносився сміх. 

— Для вас певно дикість, що жінкам не дозволено їсти разом з чоловіками?

— Це і справді дивно, — погодилась Ріна. — В тих містах Алітеру, де я була, такого не практикували.

— Ви були на півдні, — Арніка привела дівчину до іншого крила. — Генерал Койл мені розказував дещо про ваші пригоди.

— Генерал Койл? — Ріна нахмурилась. — Навіщо йому розказувати про мене вам?

— Я думаю, він хотів поради від мегінки, — жінка усміхнулась і кивнула, пропускаючи Ріну вперед. — Це мої покої. 

Всередині було темно і дівчина завагалась. 

— Пробачте мені, я не маю багато слуг, я зараз запалю лампу.

Арніка пройшла перша і запалила кілька ламп.

— Не переживайте, тут нікого немає.

І все ж Ріна з обережністю роздивилась кімнату. Вона була обставлена так само як і всі інші: широке різне ліжко, стіл біля вікна. Тільки на підлозі був килим з характерними мегінськими візерунками: геометричні форми, що сплітались в химерну картинку, де можна було побачити й звірів, і рослин, і звичайні предмети побуту.