V. Давній друг

— Тож ти шукаєш племінників? — спитав Ялі. Ріна кивнула. — Я не знав, що ти маєш сестер чи братів.

— Це племінники Азалії.

— Тої самої Азалії, яку ми колись викрали в лорда Баконського? — здивувався чоловік.

— Звільнили з полону, — поправила його Ріна.

Вони сиділи в кабінеті, з вікна якого ще не так давно стрибнула дівчина. Урядовець тремтів за дверима, які тепер не закривались, та підглядав у шпаринку, що коїться всередині. Ялі розбирав папери, перемішані Ріною, і час від часу поглядав на дівчину.

— Років шість пройшло, чи не так? — спитав він. — Не очікував тебе знову колись побачити.

— Я не планувала повертатись в Алітер.

— Так, — він кивнув, — я б теж не повернувся.

Він нарешті знайшов потрібні папери та уважно їх прочитав.

— Астрагал та Ліннея з Корлану, тут такі є, — він протягнув Ріні папери, щоб вона впевнилась. — Але вони вже дали присягу і відправились сьогодні на світанку на південь.

Дівчина сильніше стисла кулаки. Вона запізнилась. 

— Я поїду і зупиню їх.

Вона вже піднялась, але Ялі зупинив її жестом.

— Ти не можеш просто так забрати воїнів, що дали присягу. Вони стануть дезертирами, а це карається смертю.

— Але вони діти!

— Це не має значення по законах Алітеру.

Ялі кілька секунд споглядав, як Ріна мучиться, намагаючись знайти вихід. Їй навіть здалось, що він насолоджується, і дівчина відвернулась.

— Все ж, є спосіб забрати їх з війська, — нарешті сказав він. — Я можу відпустити їх зі служби.

Ріна сіла та впʼялась в обличчя алітерця. Вона знала, що він не зробить це просто так.

— Які твої умови?

— Я чув, що ти — чудова лікарка, — він посміхнувся, і дівчина вкрилась сиротами від цієї посмішки. — Моя дружина має ось-ось народити мені первістка. Я хочу, щоб і вона, і дитина вижили. Допоможи їй, і якщо вони виживуть, то я відпущу твоїх племінників.

— Але вони можуть загинути до того часу! — заперечила Ріна. — Нехай вони повернуться вже, і тоді я прийму пологи у твоєї дружини.

— Вони під командуванням генерала Койла, — Ялі примружився, вичікуючи її реакції, але дівчина не змінилась в обличчі. — А наш славетний генерал відомий тим, що веде війни довго і з найменшою кількістю жертв. Чесно зізнатись, він вже цілий місяць на півдні, і за цей час втратив лише сорок три людини, тридцять з них через хвороби, — чоловік дістав чистий аркуш і почав писати. — Але я розумію твої переживання. Я напишу йому листа, щоб він тримав твоїх племінників якомога далі від небезпеки. Впевнений, мені достатньо написати лише твоє імʼя, щоб Юндер почав відноситись до них, як до своїх власних дітей.

Ріна не стала вестись на його провокації й просто кивнула.

— Дякую вам, лорде Оджиранський. 

— Коли ми наодинці, називай мене Ялі, як в старі добрі часи, — попросив він. — Мені не вистачає когось, хто памʼятав би моє старе життя.

Ріна нічого не відповіла.

— Він не пробачив мені, що я розказав тобі про його минуле, — несподівано поділився Ялі та посміхнувся з таким сумом, що дівчина навіть повірила йому. — І я не мав змоги попросити вибачення в тебе. Пробач мені, я не мав тобі говорити про це так. Мені було страшно в той момент, і я не хотів, щоб Юндер покинув мене, тож я зробив все, щоб ти зникла з його життя. Це було низько з мого боку.

— Ви розказали мені правду, — коротко відповіла Ріна. — Вам немає за що просити пробачення.

— Правду можна сказати по-різному.

— Але це не змінює її.

Ялі піднявся з крісла й попрямував до виходу.

— Якщо твоя ласка, почекай мене до обіду, поки я не закінчу справи, — сказав він Ріні, коли вони вже вийшли з кабінету. Алітерці розступались перед ними та дивились собі під ноги. — Тебе проведуть. А тоді відправимось до столиці.

— А лист до Юндера? — на останньому слові голос Ріни тріснув, і вона втупилась під ноги: — Генерала Койла.

— Вже відправляю, — задоволено проспівав Ялі. Все ж таки вона видала себе.

Столиця Алітеру Лондір і справді була такою, якою колись описали Ріні: штучне маленьке місто із білими палацами, садами та фонтанами. Воно було оточене муром, на вʼїзді стояли вартові.

— Ви не думали, що такі стіни аж занадто відділяють вас від народу? — спитала Ріна, коли вони проїжджали ворота.

— Тому я люблю більше Лівтеран, але така традиція. 

— А король буває за стінами?

— В нього занадто делікатне здоровʼя для подорожей.

То він навіть не знає людей свого королівства, подумала Ріна. Вони заїхали в місто. Вулиці були висаджені квітами та вимощені бруківкою. По них ходили алітерки групами, або ж в парах з чоловіками. Всі вони були вбрані у плаття з високими комірами, але цілковито безформні від талії до самої землі. На чоловіках камзоли. Кожна жінка тримала над собою парасольку, щоб не обгоріти на сонці. Вони всі здались Ріні міфічними істотами. Інколи попадались мегіни. Вони теж були вишукано вбрані, мали яскравий кольоровий одяг і темнішу шкіру, від чого були схожі на плями на білому полотні алітерців. Всі вони розступались та вклонялись Ялі, коли той проїжджав повз, а Ріна їхала за ним, зі сторони здавалось, що люди вклоняються і їй. Було ніяково від зацікавлених поглядів та перешіптувань. 

Вони підʼїхали до палацу: висока та масивна будівля, настільки біла, наче її кожен день відмивали ззовні до блиску. Ріні було боязно навіть ступити на сходи, що вели до дверей. Хотілось втекти з цього штучного міста, але вона пересилила себе та увійшла всередину. Вони пройшли крізь колону зі слуг і піднялись на другий поверх широкими сходами. Ріна намагалась не роздивлятись все навколо, але погляд сам чіплявся за фрески на стінах та на стелі. Дівчина озирнулась і зашарілась: її чоботи лишали на білій підлозі плями. 

— Я познайомлю тебе із дружиною, а тоді тобі покажуть твої покої, — сказав Ялі й штовхнув одні з багатьох дверей. — Ці декілька кімнат належать моїй родині. Постарайся не ходити в інші, щоб не натрапити на неприємності.