IV. Ена

Молоду алітерку звали Ена Тавронська з роду Саганських. Їй було шістнадцять, не більше. Під блідою шкірою Ріна могла роздивитись сплетіння синіх судин. Вона постійно кусала тонкі губи, і вони були в маленьких ранках. Ріні довелось затриматись на два дні, настільки сильним було отруєння Ени. Лише на третій вона прийшла до тями.

— Я знайшла в вашому платті кілька ягід беладонни, — почала розмову мегінка і виразно глянула дівчині в очі. Та відвернулась, ще сильніше закусила губу. — Чому ви хотіли вбити себе?

Ена мовчала. З розпущеним волоссям, що накривало її плечі наче плащ, в одній нижній сорочці вона здавалась Ріні зовсім дитиною. Вона і є дитина, виправила себе дівчина подумки.

— Я дала вам настоянку з листя сумаху, — продовжила вона. — Вашому життю нічого не загрожує, але кілька днів ви будете відчувати слабкість та нудоту. Раджу утриматись від їжі та пити більше води. Температура теж має невдовзі знизитись. Пан Тавронський вже заходив до вас?

Ена кивнула. Ріна і так знала, що заходив — його крики було чути на всю таверну, де вони зупинились. 

— Я розумію, чому ви не хочете йти заміж за лорда Корського, — продовжила дівчина. — І все ж, я хочу, щоб ви знали, що смерть — це не вихід. Бо ви втратите все, а вони забудуть про вас за кілька місяців. Життя — найбільша перемога у цьому світі.

— Ви знаєте лорда Корського? — прошепотіла Ена. Її голос був все ще слабким.

— На жаль, — коротко відповіла Ріна. — Якщо ви хочете втекти, я можу вам допомогти. 

Ена озирнулась на двері з острахом, наче очікуючи покарання за слова мегінки.

— Якщо ви наважитесь, треба зробити це вже сьогодні, поки ми близько до кордону з Мегінкаром. Вам доведеться самій заробляти на життя і піклуватись про себе, але я допоможу. І тоді ви самі зможете вибрати за кого виходити заміж і чи виходити взагалі. 

Ена кліпнула і витріщилась на Ріну.

— Я не можу, — прошепотіла вона. — Від мене очікують…

— Яка різниця, що від вас очікують? — перебила її Ріна. — Якщо для вас вийти заміж за лорда Корського гірше за смерть, то тікайте від цієї долі. Ви можете зробити цей вибір. Він перед вами. Все, що вам потрібно, лише вибрати свободу.

— Вам легко говорити, — образилась дівчина. — Ви можете їхати куди хочете і робити що хочете.

Ріна закотила рукава і продемонструвала Ені свої запʼястя. Майже до самого ліктя вони були в шрамах від кайданів, шкіра зажила нерівно, наче хтось з усіх сил викрутив її й вона так і залишилась помʼятою. Ена здригнулась і відвернулась, не винесла виду шрамів.

— Я виборола свою свободу. Ви можете зробити те саме.

Але Ена мовчала. Навіть закрила очі, щоб не бачити Ріни. Та піднялась.

— Я буду тут до ранку, якщо ви передумаєте, просто покличте мене.

І вона вийшла. Весь день Ріна провела в кімнаті, їй не було що робити. Вона написала лист до Азалії, в якому розказала про пошуки Астрі та Ліннеї, і змогла знайти мегінів, погодились доставити лист в Корлан. Вона все чекала, що Ена покличе її, але та не кликала, і Ріна пішла до неї сама ввечері.

Ена гортала товстезну книгу. “Посібник з розуміння Горналу для жінок” значилось на обкладинці. Горнал був священним писанням алітерців. Дівчина зразу відклала книгу геть.

— Пані Ріно, розкажіть мені про Мегінкар.

Ріна розказала про Корлан, що стоїть на самому березі океану, про ліси та гори, про будиночок на околицях з садом, де вона вирощує лікарські трави, і про родину Азалії, її найближчої подруги та сестри.

— То ви поспішаєте, щоб зупинити своїх племінників від участі у війні?

— Не варто мегінам пхатись до справ алітерців, — відповіла Ріна. — Молоді не знають війни, вона здається їм романтичною. А в результаті це лише поламані життя. Ламати своє життя за амбіції іншої країни?

— Але Мегінкар, як союзна країна, зобовʼязався допомагати нам, — зауважила Ена. — Майже весь південь під контролем повстанців. Якщо так продовжиться, то цю зиму переживуть не всі. Буде голод.

— Ви говорите розумні слова, пані Ена, от тільки чому в Алітері не вистачає своїх людей для оборони держави?

— Бо лише на початку літа ми виграли війну в Гоальського королівства, — відповіла дівчина. — В нас мало людей.

— А хто почав війну з Гоальським королівством?

Ена промовчала, вона зрозуміла, до чого веде Ріна.

— Алітер не може жити в мирі. Чотирнадцять років тому це була війна з Мегінкаром, два роки тому з Гоальським королівством, я не здивуюсь, якщо за кілька років Алітер вирішить приєднати до себе частину Ладиронського королівства, — Ріна важко зітхнула. — Мегіни не мають брати в цьому участь.

— Але це не війна, — з останніх сил заперечила Ена. — Ми лише вертаємо мир і спокій в наші провінції.

— Ви не були ще на півдні? — Ена покачала головою. — Ви побачите, що там немає алітерців. Це землі уліадців. Вони лише вертають своє.

Ріна стишила голос і продовжила:

— Або ви не дізнаєтесь, як там, бо втечете. Ну ж бо, Ена, тікайте, поки маєте таку можливість.

Але Ена лише посміхнулась і покачала головою.

— Я вдячна вам за турботу, але мушу лишитись. Мої батьки не переживуть таку ганьбу.

— А вашу смерть?

— Мою смерть їм буде пережити легше, — голос дівчини здригнувся. — Я маю ще сестер.

Ріна не могла більше це слухати. Вона попрощалась і вийшла. А коли прокинулась зранку, то Тавронські вже покинули таверну.

Ріна відправилась далі на захід. Наступного дня вона вже була в Лівтерані. Поспішила до мерії, але там довелось кілька годин чекати, поки якийсь з чиновників звільниться, щоб прийняти її. Ріну запросили в великий кабінет, просторий, із дубовим столом, і це нагадало їй, як вона колись шукала по сиротинцях свою Лейті. Алітерець за столом був настільки поважний, що навіть не глянув на дівчину.

— Я шукаю своїх племінників, — сказала Ріна, вирішивши не вітатись. — Вони мали приїхати сюди, щоб приєднатись до добровольчого загону. Їхні імена…