III. Гроза

За три дні відпоювань відварами липового цвіту та ехінацеї син лорда видужав достатньо, щоб родина Бранських лишила будинок Азалії й відправилась далі, до столиці. Астрі продовжував ображатись і уникати Ріну, навіть їсти став окремо. Декілька разів вона пробувала заговорити з ним, але хлопець відповідав коротко і неохоче.

Була холодна літня ніч, одна з тих, які нагадують про наближення осені. Ріну розбудив голосний стук у двері кімнати. Це був навіть не стук — хтось з усіх сил тарабанив кулаками. Так тарабанили, коли одному бідоласі відрізало ногу пилою, або коли молода дівчина помирала у пологах. Так тарабанили, коли Ріна вже не могла нічим допомогти. Але вона підскочила з ліжка і кинулась до дверей. За ними була Азалія, і в дівчини вмить похололо все всередині.

— Батько? — спитала вона ледь чутно, але жінка покачала головою.

— Астрі з Ліннеєю втекли. 

За спиною Ріни на ліжку сів молодий хлопець років двадцяти й сонно уставився на двері.

— Цереусе, — впізнала хлопця Азалія і відвела погляд, — не знала, що ти тут.

— Він прийшов пізно вночі й вже йде, — відповіла замість нього Ріна. Хлопець від її слів невдоволено підібгав губи, але нічого не сказав — піднявся й став вдягатись. — Почекай секунду, я накину щось.

Ріна вдягла штани, накинула зверху плащ і поспішила за Азалією до зали, де вже сидів у довгій нічній сорочці дід Ліхніс. Він як і завжди курив свою трубку, тільки погляд його був більш задумливим ніж зазвичай.

— Ось, — Азалія передала Ріні аркуш паперу, на якому Астрі вивів своїм широким почерком: “Я їду в Алітер, щоб приєднатись до добровольчого загону. Не хвилюйтесь і не шукайте мене. Буду писати. Ваш Астрі” і нижче було дописано охайним почерком Ліннеї: “Я прослідкую, щоб з ним все було добре”. 

Ріна покрутила в руках аркуш, наче намагалась знайти щось ще. Але більше нічого не було.

— Це через мої вчорашні слова, — Азалія закрила обличчя руками. — Покійна сестра не пробачить мені, що я не вберегла її дітей.

— Я теж сказала вчора зайвого, — Ріна поклала руку на плече подрузі. 

— Але Ліннея? Чому вона не розбудила мене?

— Думаю, він не лишив їй вибору, ти ж знаєш Астрі.

— З цього хлопця виріс справжній мегін, — вставив пан Ліхніс, і Азалія кинула на батька роздратований погляд.

— Йому пʼятнадцять, тату, він ще навіть не дорослий! — вона не стала чекати, що Ліхніс їй щось відповість і звернулась до Ріни: — Я поїду їх зупинити, будь ласка, приглянь за Масачі.

В цей момент в кімнату увійшов заспаний Масачі. Він почув останні слова матері та впʼявся в неї очима.

— Ти обіцяла мені, що ніколи не покинеш мене, — твердо сказав він, хоча руки його затремтіли від страху. Азалія опустилась навпочіпки й стала нижча за сина.

— Це лише на кілька днів, Ліатрісе, я маю повернути твоїх брата та сестру. І після цього одразу повернусь.

Ріна помітила, як стислись кулаки хлопчика. Він хотів щось сказати, а тоді опустив очі й впʼявся у підлогу. 

— Я поїду і поверну їх, — сказала Ріна. Азалія вже відрила рот, щоб заперечити, але дівчина підняла руку, закликаючи до мовчання. — Вони поїхали в Горвулан. Я знаю дорогу, швидко їх знайду та поверну додому. 

— Я зберу тобі їжі в дорогу, — Азалія піднялась та почала поратись на кухні.

Масачі підійшов до Ріни та вклав свою маленьку теплу руку в її долонь, дякуючи, що вона зголосилась поїхати замість його матері. Дівчина не могла ні в чому відмовити цій дитині, аж занадто він нагадував їй Лейті, яку вона втратила багато років тому.

Вона виїхала на північ зранку. Починався сезон осінніх дощів, небо хмурилось, а за кілька годин розлилось на землю. Їхати було важко. До Горвулана Ріна добралась наступного дня. Одразу ж зайшла до таверни на центральній площі з поетичною назвою “Чорний кінь”. В цій таверні завжди знали останні новини. За шинквасом сиділа середніх років мегінка, її волосся було за давнім воїнським звичаєм зібрано у високий хвіст, на лобі три зелених цятки в ряд — символ благословення ріки, лісу та гір — їх мегіни наносили собі кожного ранку.

— Доброго дня, — привіталась Ріна голосно, бо в таверні було багато людей. — Я шукаю, де відбуваються збори добровольців до алітерського війська.

Жінка за шинквасом глянула на дівчину оцінювальним поглядом. 

— Вони вже тиждень як поїхали назад, — голос її був грубим і непривітним. — Запізнилась ти, як ті двоє підлітків, що вчора ввечері питали те саме.

— А ви не знаєте, де зараз ті підлітки?

Жінка з підозрою глянула на Ріну. 

— То ти шукаєш алітерців чи мегінів?

— Я шукаю мегінів, що шукають алітерців, — дівчина посміхнулась своєю найщирішою посмішкою, але вона не справила на співрозмовницю жодного враження.

— Не знаю я, де вони, одразу поїхали собі. 

Ріна вийшла з таверни розгублена. Вона сподівалась знайти їх тут, в столиці, але ці діти змушували її їхати далі на захід, до Алітеру. Дівчина здригнулась від думки, що їй доведеться знову перетнути кордон, і все ж іншого вибору не було. Вона вірила, що встигне їх нагнати ще до Сонкар. Але невдовзі довелось визнати, що вона не встигне. Ріна заїхала в гори, а по іншу їх сторону був Алітер, за два дні. Тут була лише одна дорога, де можна було проїхати верхи на іншу сторону. Всі інші тропи були пішими. Її рідні Сонкари — а Ріна виросла тут — були вже по-осінньому непривітні. В мене є найбільше місяць, потім до самої весни не вийде перейти їх, роздумувала дівчина, вдивляючись у вічно зелені сосни. Вона знала ці гори, їхні вершини лише здавались гостинними. 

Алітер був той самий, що і шість років тому, коли Ріна спішно його покинула. І місто біля самого підніжжя гір, було таке саме. Колись Ріна лишила тут чоловіка, якого кохала. Лишила, щоб ніколи більше не бачити. Щоб ніколи більше не повернутись сюди. 

Най на тебе гілка впаде, Астрі, повідкручую тобі вуха, коли знайду, гримнула про себе Ріна.

В таверні, де вона зупинилась, дівчина дізналась, що збори відбуваються у Лівтерані, місті, трохи східніше від столиці Алітеру. Це лише один день дороги, заспокоювала себе дівчина. При зустрічі з алітерцями, вона опускала голову нижче. Так, наче хтось міг би її впізнати. Намагалась не дивитись на них, не чути їхньої мови, яку все ще добре памʼятала, не бачити їхніх рогів та вишитого одягу.