II. Драматична вечеря

Алітерець виявився новим послом в Мегінкарі, лордом Кенро Бранським. Його син, Нао, мав високу температуру, зневоднення і запалене горло, більше Ріна нічого суттєвого не знайшла.

— Певно йому важко далось плавання, — з сумом зітхнула Азалія, коли вони готували вечерю. Масачі — якого жінка переназвала мегінською Ліатрісом — крутився тут же, на кухні, але скоріше заважав, ніж допомагав.

— То нічого, що я запросила їх до вас додому? — перепитала Ріна.

— Це твій дім, — вкотре повторила Азалія і цокнула язиком. — Я продовжую кожен рік висаджувати твої трави в саду. Яке ще підтвердження того, що це твій дім, тобі треба?

Після повернення до Мегінкару Ріна попрямувала зразу до Азалії з Масачі. Рік прожила з ними, поки готувалась до вступу в медичну академію. Повернулась знову сюди на літо, як робила завжди, коли намагалась втекти від своїх думок. Але літо вже добігало кінця.

— Хіба сьогодні не черга Астрі готувати? — спитав Масачі, ухопивши Азалію за край сорочки. Хоч йому було вже одинадцять, дитинство в Алітері наклало сильний відбиток на хлопчика: він робив все, щоб не відходити від матері. Азалія навіть навчала його сама, не змогла змусити ходити до школи.

— Он він, — жінка вказала на вікно, яке виходило на двір. — Знайшов алітерця, який не може від нього втекти.

Астрі з лордом Бранським ходили вздовж двору, хлопець щось розказував алітерцю, той відповідав коротко, дивився на двері будинку, сподіваючись, що ось-ось його хтось врятує.

— Йди, клич всіх до столу, — попросила Ріна Масачі, але хлопчик лише сильніше стиснув сорочку матері й відвернувся.

Азалія з Ріною переглянулись, і та важко зітхнула. На вечерю всіх покликала сама.

На чолі столу сидів дід Ліхніс, батько Азалії, вид він мав задумливий і відсторонений, частково через те, що був вже глухуватим. Колись цей поважний дідо був мером міста, цілих десять років підряд. Він і тепер ходив в центр кожного тижня, засідав в залі, хоча і не мав ніякої посади. 

Всі чекали, поки він щось скаже, тому не бралися до їжі, але Ліхніс сидів собі та пихкав трубкою, покручуючи пальцями вуса. Азалії першій стало ніяково:

— Прошу, пригощайтесь, — вона вказала рукою на запечену качку.

Лорд Кенро кивнув і відрізав собі гомілку. А тоді наче згадав про свою дружину, яка сиділа поруч, і відрізав і їй шматочок.

— Ніяк не звикну їсти разом з дружиною, — пояснив він. — У нас в Алітері не заведено їсти родиною, як у вас.

— Ми чули про таке, — іронічно відгукнулась Азалія, але алітерець не вловив її тону.

— Хоча родини на півдні не завжди дотримуються цієї традиції.

— А ви самі з півночі? — перевела розмову Ріна.

— Так, я вчився у столиці, в Лондірі, і прожив там майже все життя, але маєток моєї родини у Саганьї.

— На кордоні, — посміхнулась Ріна.

— Ви бували в Алітері? — спитав лорд наче випадково, але мегінка вловила в його голосі нотки цікавості. Чи міг він памʼятати, хто вона? Чи міг зіставити портрет з плакатів шестирічної давнини з її обличчям?

— Давно і лише в деяких містах Сафонії.

Астрі, якому не терпілось теж про щось поговорити з алітерцем, встряг у розмову:

— Лорде Бранський, а як проходить військова служба в Алітері? Чи там потрібно теж стріляти з луку?

— Останні роки ми віддаємо перевагу пістолям. Ви чули про них?

І хоча він запитально глянув на Ріну з Азалією, відповів йому Астрі:

— Авжеж! Мрію колись постріляти з нього. 

— Володіння пістоля з минулого року входить в обовʼязкову програму підготовки алітерських воїнів. Якщо підете на службу, то навчитесь.

— А як потрапити на службу в алітерську армію? — натхненно спитав хлопець, і його зразу ж перебила Азалія:

— Астрі!

— Ви хіба не чули, що в Горвулані набирають добровольців серед мегінів? — все-таки відповів лорд Кенро, і Ріна з Азалією обидві подарували йому злі погляди, але він не зважав, продовжив собі їсти.

— Добровольці в алітерську армію? — перепитав Астрі.

— А що сталось з алітерцями в алітерській армії? — гмикнула Ріна.

— Це лише крок для укріплення стосунків між двома союзними державами, — завірив її лорд. 

— А я думала, що це пов'язано з повстаннями на півдні.

— З цим теж, — погодився алітерець крізь зуби.

— А зі скількох років приймають в алітерську армію? — не заспокоювався Астрі.

Азалія шикнула на нього й кинула злий погляд, але хлопця це тільки підхльоснуло:

— Як довго проходитиме навчання?

— Я не знаю таких подробиць, — мʼяко відповів лорд Кенро, не бажаючи далі роздмухувати сімейний конфлікт. — Лише знаю, що готувати новачків буде генерал Койл.

— Генерал Юндер Койл? — Астрі аж вскочив на ноги, а в Ріни закрутилась голова так сильно, що вона ухопилась за стіл рукою, щоб не впасти. Знову це імʼя.

— Чули про нього? — здивувався лорд Бранський.

— Він же найпопулярніший генерал Алітеру! Герой, який виграв війну з Гоальським королівством!

— Він не сам це зробив, — підібгав губи Кенро. Як і всі шляхетні лорди, він зверхньо ставився до алітерців зі змішаних шлюбів.

— Я маю поїхати, — зробив висновок Астрі.

— Астрагале, ми вже говорили про це, — суворо попередила Азалія. — Тобі не має чого робити в Алітері.

— Можливо мені вже час самому вирішувати, де мені варто бути й що робити?

— Та невже, Астрагале? — зірвалась Азалія. — І що ти вирішиш? Можливо зможеш вирішити сам, де тобі жити й що їсти?

— Вступлю на службу і вирішу обидва ці питання.

— Як ти можеш навіть говорити про те, щоб служити алітерцям після того, що вони зробили мені? Нам! І мені, і Ріні, і твоїм батькам! Вони померли від рук алітерців.

— Це були інші часи, Азаліє, — заперечив Астрі. — Вас двох захопили в полон під час війни, моїх батьків вбили у битві. Ми вже пʼятнадцять років як союзники з Алітером. Чи не час відпустити старі образи?